Розділ вісімнадцятий Один із трьох

— Іване...

— Так, — мовив стрілець глухо, далі видивляючись щось на підлозі.

— Я тоді, коли ми говорили в Народному домі, не спитав: Юстина, сестра Карпа, пробачила тебе?

— Вам зараз конче знати? Саме тепер?

— Семчишин загинув. Ти маєш піклуватися про неї. Хіба ні?

— Моя справа. Дам собі раду. Раніше ж давав.

У кріслі заворочався Віхура.

— Пане Кошовий, чим ви перейнялися?

— Незавершена справа. Самі ось нагадали — ми давно знаємося. А ви забули: я не заспокоюся, поки так. Хай навіть під кулями.

— Сказано гарно. Але перебільшуєте. Під кулями ви думаєте про одне: куди б сховатися, як би вижити.

Клим підвівся.

— Пане Віхуро, вже кілька днів довкола нас і з нами всіма відбуваються процеси, котрі вже не матимуть вороття. Ставте великого хреста й готуйтесь, що вас перейматиме зовсім інше, ніж турбувало вчора. Нове не завжди означає добре, даруйте за банальність. Але на порозі цього нового, яким би воно не було, особисто я хочу навести лад і повернути старі борги.

— Ви все ж таки про випадок у Стрийському парку?

— Насамперед. Вам цікаво?

— Ні. Знаєте, визнаю вашу правоту: мене відтепер більше хвилює завтрашній день, аніж незавершені справи вчорашнього.

— Так я і думав.

Кошовий взяв зі столу камінь, підважив, підкинув, обвів присутніх поглядом, зупинився на неприкаяному дантисті.

— Шацький, ходіть на кухню. Дуже чаю хочеться.

Той стрепенувся, закивав, пожвавився й зник за кухонними дверима перший. За мить Клим приєднався до нього, зачинився так щільно, як міг, став ув одвірку, схрестивши руки на грудях.

Камінь тримав у правиці.