Розділ «XII Гріхи і покарання»

Перше слово, яке прочитала Степанида, було «Бог».

Його ж вона першим і написала самостійно.

У полотняній сумці, з якою вона не розлучалася, завжди вистачало надертого лубу і вугілля. За їх допомогою і спілкувалися. Никодим обхопить вугілля безпалими долонями і виводить літери. Степанида читає та у звуки переводить. Поступово примудрилися обходитися без письма. Він мукає, вона вгадує. Помилялася рідко. Вони ніби в одне ціле поступово зливалися, розуміли одне одного без слів.

– Никодим вітається з тобою, великий князю, і просить не картати себе за те, що було, – сказала Степанида і низько вклонилася. – Запитує, чи дуже важко тобі його бачити? Якщо так, то він… то ми з Никодимом покинемо твій палац без жалю і докору.

– И! И! И! – промимрив Никодим, розвівши руки.

– Світ великий, – перевела Степанида і додала від себе: – Усім місця стане.

Данило відчув, як у горлі розбухає гарячий клубок, а в очах закипають такі ж гарячі сльози. Щоб голос не здригнувся зрадницьки, він пройшовся по кімнаті із закладеними за спину руками, потім сказав:

– Ось що, Никодиме. Якби я був не князь, то став би на коліна і вибачення попросив…

Никодим заперечливо замукав. Данило звів руку, закликаючи мовчати і слухати.

– Встав би на коліна, – продовжував він розмірено і чітко, – але мені не можна. Соромитися своїх вчинків можна, а показувати це – ні. Відповідь тримати буду перед Усевишнім, коли покличе. Доти я сам собі суддя…

«І кат», – подумав він, проте вголос цього не вимовив, а сказав так:

– Ти залишайся, писарю. Я бачу, у тебе нові руки виросли. – Він повернувся, кивнувши на Степаниду. – Займайся, як раніше займався. Книги перебирай, пиши літопис. Та хоча б у голові, якщо писати не вдасться.

– О, у, а, – сказав Никодим.

– Він каже, що вийде, – переклала Степанида.

Данило кивнув:

– Я зрозумів. І я радий цьому. – Уперше за весь цей час він подивився писареві в очі, прямо і невідривно. – Тепер мені легше буде.

– Мені теж, – відповів на це Никодим.

Не словами, а як умів. Але цього було досить.

Відвівши погляд, князь Данило Галицький швидкими кроками вийшов з кімнати.