Розділ «XII Гріхи і покарання»

– Нехай потішиться наостанок, – махнув рукою Данило. – До ночі наздожене, ми неспішно поїдемо. Ти, Діонісію, залишайся при княжичі з півтора десятками молодців. Мені і п’ятьох вистачить.

– Краще б навпаки, князю, – обережно заперечив тисячник. – У дорозі будь-що може статися.

– Тому й доручаю тобі охороняти Лева. Він хлопець гарячий, безтурботний, а у Сваляві цілий гурт дружків ворожки. Не дай Боже, захочуть обібрати хлопця.

– Мені теж залишитися? – запропонував Вишгородський. – Лев мене послухає.

Юрій Вишгородський тільки розміняв третій десяток, проте розсудливості й поважності йому було не позичати. Він знав мови, був начитаний, умів малювати фарбами і грати на різних інструментах, починаючи від пастушої сопілки і закінчуючи еллінською арфою. Князь наблизив його до себе, щоб синам за взірець був, та й сам не цурався товариства Вишгородського. Не хотів собі в тому зізнаватися, однак шукав заміну Никодиму, без якого розумним словом не було з ким перекинутися.

– Ти зі мною поїдеш, – розпорядився Данило.

– А ти, Діонісію, з Левом не дуже панькайся. Якщо через дві години не протверезіє, занурюй його у воду і силоміць на коня саджай. Буде комизитися – легенько вдарити дозволяю. Прочухається, зрозуміє.

На тому й розійшлися.

Дорога знайома була, накатана. Вилася межи гір, немов змія, то вгору піднімаючись, то в улоговини спускаючись. Двох ратників Данило попереду пустив, двох при собі держав, один у хвості тримався, назад поглядаючи. Вишгородський по ліву руку від князя слідував, розповідав йому всякі цікаві речі про устрій світу піднебесного. Ратники, тримаючись на чималій відстані, теж слухали, розуму набиралися.

– У «Шестидневі» Іоанна Булгаріна, – розмірковував Вишгородський, – ідеться про те, що не всі зірки, які бачить людське око, є справді зірками.

– Що ж це тоді світиться в небі? – здивувався Данило.

– Планети, князю. Начебто Земля наша, тільки населені вони іншими створіннями.

– Птоломей писав, що Земля наша – куля. Чи так це?

– Не може того бути, – усміхнувся Вишгородський. – Ще Косма Індікоплов назвав подібні ідеї єрессю. Сам поміркуй: у Святому Письмі чітко сказано, що на Друге пришестя ангели скличуть народи трубами від кінця світу до краю. Де ж у кулі кінець, де край? Навіть подумати смішно. Адже якщо Земля округлої форми, то й небо кругле, а це повна нісенітниця.

Підбадьорений поважним мовчанням пана, Вишгородський, посилаючись на Косму, змалював Землю як велетенський прямокутник, що поступово піднімається посередині.

– Вершина гори цієї, – продовжував він, – нахилена на північ, а по схилах живуть різні народи. Із півдня сонце більше гріє, тому в тамтешніх краях і тепліше, і світліше, і люди смагляві.

– Схоже на правду, – погодився Данило. – Але одне незрозуміло мені. Що навколо прямокутника розміщується?

– Море-океан, князю.

– А за океаном що?

– Прозора стіна небесного зводу.