Розділ «XII Гріхи і покарання»

– Ви що ж робите, сучі діти! – закричав Данило, який мучився від того, що лежить, пошарпаний і безпорадний, біля ніг зрадників. – Розв’яжіть мене негайно! Ще не пізно покаятися!

– Ми не з повинною, князю, – нахабно заявив Андрій, зіскочивши з коня і наближаючись із мечем у руці. – Ми тут, щоб відплатити. Ти на всіх нас гнів Батия накликав, через тебе ось-ось смертовбивство почнеться і розорення. Ситі по горло твоїм правлінням божевільним.

Він замахнувся мечем, що хижо блиснув у променях заходу.

– Стривай, Андрію! – зупинив його Доброслав, теж спішившись. – Тут старші від тебе люди є. Спершу хай князь дізнається правду про княгиню свою. Повідай йому, як бігала до тебе ночами, кого любила, а кого ні.

Андрій, усміхаючись, став розповідати. Слухаючи його, Вишгородський лежав, ні живий, ні мертвий, розуміючи, що після таких зізнань кінець один. Данило жодного разу не перебивав оповідача, а коли той замовк, запитав:

– Так це ти її отруїв, паскуднику?

– Вона сама отруту випила, – похвалився Андрій, пропустивши образу повз вуха. – Про що просив – усе робила. Мені ні в чому відмови не було.

Від нього тхнуло перегаром. Боярські підручні, що стояли осторонь, жадібно слухали, витягаючи шиї, як гуси. Данило подумав, що і йому помирати час. Як жити після такої правди підлої?

– Рубай, – сказав він Доброславу. – Ні, постривай. Скажи, Никодима ти обмовив?

– А ти хотів, щоб ми всі зізналися?

– Усі? І багато вас, зрадників?

– Та всі бояри, – самовдоволено сказав Доброслав. – Усім ти поперек горла став, Даниле.

– І Мирославу?

– Він при отруєнні був присутній. Плакав. Але не сильно.

– Кінчай мене, – твердо вимовив Данило. – Інакше нікому з вас не жити.

– Ой, налякав…

Доброслав засміявся, а потім закашлявся. У горлі його стирчала стріла, що пройшла наскрізь. Наконечник був червоним, оперення тремтіло.

Коні боярської ватаги заіржали, понесли – які уздовж берега, які з тріском ломлячись у кущі, які по воді, здіймаючи хмари води. Вершники сипалися на землю, як перестиглі плоди: гуп, гуп, гуп. Стріли в сутінках були невидимі доти, поки не впивалися в тіла або дерева.

Дружинники, очолювані Діонісієм, вилетіли до броду, стали рубати всіх, хто траплявся на шляху. Лев, відсікши Андрію руку, приготувався знести йому голову, коли почув батьківський окрик:

– Стій! Він мені живий потрібен.