Розділ «XII Гріхи і покарання»

Світлі кучері його з віком потемніли, стали жорсткіші, та й сам спадкоємець не був м’який. Від звички супитися між бровами глибока зморшка пролягла; рот без усмішки; світлі очі холодні.

– А ти як би вчинив на моєму місці, сину? – відповів Данило запитанням на запитання.

– Я, мабуть, не став би заперечувати проти єдиної церкви, – сказав Лев, поміркувавши.

– Я б також. Але той, кому влада дана, зобов’язаний не тільки на свої бажання зважати. Народ звик до православ’я, йому католицизм як кістка в горлі. А нам усім разом з Ордою воювати. Потрібен нам розкол? – Данило почекав відповіді й усміхнувся. – Ти кажеш, що ні, і я кажу, що ні. Папа далеко сидить, далі від туфель своїх не бачить. А ми тут, на передньому краю. Мужиків своїх скривдимо – з ким залишимося? Ченців у дружину запишемо?

Тугодум Лев помовчав, обмірковуючи батьківські слова, а потім засміявся. Мабуть, уявив собі воїнство в чернечих рясах, з хрестами навпереваги. Сміх його обірвався так само раптово, як і почався. Повеселившись трохи, Лев вирішив, що вчинив святотатство, і тепер картав себе за це.

Данило теж поспішив змінити тему.

– Мати сниться тобі? – запитав він.

– Ні, – похитав головою Лев. – Жодного разу. Уже я просив її, просив – ніяк. Думаю, чи не розгнівив я чимось матінку?

– Ні, синку, – сказав Данило з незвичною ласкою в голосі. – У неї там зараз митарства свої, їй не до нас. Потім неодмінно з’явиться, хоч уві сні, хоч тінню.

– Чому вбивцю досі не стратив?

– А за що йому такий подарунок?

Лев подивився батькові в очі й побачив там щось таке, що змусило потупитися навіть його – людину не боязкого десятка.

– Цей писар, – сказав він, – навіщо йому було вбивати матір? Що вона йому зробила?

– Спершу я сам не розумів, – зізнався Данило, – а потім Доброслав розтлумачив. Ось, приміром, Никодим під час моєї відсутності поліз до Анни, а вона йому відмовила і мені розповісти пригрозила. Що йому залишалося? Бігти? Та йому в мене і пошана, і хліб, і дах – усе задарма. Він і надумав, підлий, від Анни позбутися, щоб місце тепле собі залишити.

Князь ударив кулаком по столу. Лев, який сидів навпроти, здригнувся від несподіванки.

Вечоріло. Їхні постаті, освітлені західним сонцем, були пофарбовані в червоне і чорне, ніби горіли в напівтемряві великого низького залу. Вогонь і попіл, початок і кінець, молодість і старість.

– І все ж звелів би ти його стратити, батьку, – невпевнено сказав Лев.

– Сам вирішу, без твоїх указівок! – зрозумівши, що така різкість могла вразити самолюбство сина, Данило пом’якшив голос. – Нам зараз не про Никодима думати треба, Леве Даниловичу. Час біжить швидше від води дощової. Союз кувати потрібно, щоб щит перед Ордою виставити. Поїдеш зі мною в Унгвар, угрине місто? Там король Бела буде, обговоримо, що і як.

– Таж угри на нашу землю зазіхають!

– То справа давня. Тепер їм би свої межі зберегти в цілості й схоронності. То їдеш, сину? Данило запитально підвів брову. Лев рішуче кивнув: