Розділ «XII Гріхи і покарання»

– Їду, батьку.

Сказано – зроблено. Через день, на світанку, півсотні вершників виїхали з Галича і попрямували на захід. Їхати верхи треба було майже триста верст, до того ж велика частина шляху пролягала через рідну Галичину, тому нічого зайвого із собою не брали. Супроводжував князя і його сина Діонісій із двадцятьма кращими ратниками своєї тисячі. Серед інших були слуги, конюхи, єпископ Митрій, новий радник Юрій Вишгородський та інший корисний люд.

Дорогою Данило був жвавий, багато говорив про майбутнє Русі.

– Бачиш, сину, – міркував він, – перше Київ був пупом наших земель, а тепер ординці дедалі більше витісняють руських на захід. На місці колишньої Русі нині Тартарія, Московія і така інша тарганія. Вони православними себе називають, а самі рабство в себе завели, царів на трони посадили, Батию данину збирають.

– І що буде? – хвилювався Лев. – Повернемо ми своє назад?

– Це навряд.

– Чому?

– Щоб силами з Ордою зрівнятися, роки знадобляться, а може, й століття. На той час у краях тих житимуть люди з обличчями слов’ян, але з мізками ординців. До чого вони нам? Ні, уже краще без них.

– А землі? – запитав Лев.

– Чим більше земель, – відповідав батько, – тим більше військ потрібно для захисту меж. А їх годувати-поїти треба, за рахунок тих же земель. Чи не краще зробити скорочення? Без орачів, звичайно, нікуди не дітися, проте ж ремесла і торгівля в стократ більше доходу дають.

Так, розмовляючи про те про се, не помітили, як дісталися на третій день шляху до мальовничої гірської долини уздовж річки Латориця. Там стояло поселення Свалява, за яким закінчувалися володіння князя Данила. Подивившись на сонце, що підбиралося до зеніту, він дозволив зробити привал на годину, але не більше. В Унгвар треба прибути до заходу сонця. Дружина князя була занадто мала, щоб давати нічний бій розбійникам, які нишпорили гірськими дорогами.

Поки Данило спочивав у прохолодному кам’яному будинку боярина Івася Засічного, його син із кількома ратниками вирушив подивитися місто, та й пропали. На майдані біля колодязя побачив Лев чорнооку красуню з тугими грудьми, які ледве утримував корсет у межах пристойності. При ній була купка кольорових картинок із зображеннями королів, блазнів, демонів і навіть скелетів. Спритно змішуючи їх, запропонувала красуня розповісти Леву його майбутню долю.

Погодившись, він дізнався, що її звуть Лолою і що пальці її вкрадливі й гарячі, тому що для точності пророкування ворожці знадобилося потримати його долоню у своїх руках. Він не дуже добре зрозумів, про що вона говорила. Точніше, зовсім не зрозумів. Якась далека дорога… щаслива зірка… тривога на серці… підступність, зрада. Усе це були порожні слова. Лев не вірив у пророцтва. Навколишній світ звузився, уміщуючи лише Лолу з її смоляними кучерями, напівголими грудьми, крихітними туфельками, що визирали з-під яскравої спідниці.

– Хочу тебе, – палко шепнув у її вухо з відвислою під вагою сережки мочкою. – Веди мене до себе. Я багатий, грошей дам.

– Покажи гроші, – зажадала Лола.

Лев сунув їй золоту монету в щілину між грудьми, вона засміялася, захитала головою:

– Мало, мало, я дорожчого варта, не скупися!

Коли золотих у корсет нападало вдосталь, Лола, сміючись і виблискуючи зубами, потягнула Лева на сінник харчевні, прихопивши із собою жбан молодого вина. Ратники, що супроводжували його, вмовляли пана одуматися, але домоглися лише того, що він пригрозив батогом обом.

Клята ворожка запаморочила йому голову! Уже він її м’яв, крутив, складав і розкладав! Спустошивши себе, відновлював сили за допомогою вина й тутешнього солоного сиру. На свій подив і гордість, Лев виявив, що здатний продовжувати в такому дусі скільки завгодно, особливо коли до Лоли приєдналася її подруга Маргарита, майже позбавлена грудей, проте наділена дзвінким, мелодійним голосом і яка знала безліч сороміцьких пісень.

Князь Данило, довідавшись про гулянку сина, хотів розгніватися, але тут же передумав. Лев був іще молодий, а в Унгварі на нього очікувала не дуже приємна несподіванка. Князь узяв його із собою, щоб представити королю Белі як нареченого його дочки, принцеси Констанції. Дівиця не відзначалася ні статурою, ні розумом, однак мала стати запорукою того, що відтепер угорський король припинить зазіхати на галицькі території. Розплачуватися за вигоду належало Леву.