Розділ другий

Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача — заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте...

— Сенсею, це... ти?!

Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.

Може він дуже скучив?

— Сенсею, у хаті є хтось?

Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі...

Вхідні двері не були замкнені. Більше того — білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом...

Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти — зупинити його неможливо...

— Очам не вірю! — Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. — Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах — чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому...

Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки...

А ось цієї плями під дверима — не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?

— Анджею! — гукнула вона різко. — Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила двері до вітальні — в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття... Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.

Ірена зціпила зуби.

— Анджею!

На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.

— Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина... і ти впустив?

Радісне повилювання хвостом.