Розділ «Глава З»

— Ніку, а можна і мені сік? — попросив Матотору. — Я б звичайно, з великим задоволенням келих винця доброго випив. Тут справді добротні вина. У нас в клановому замку таких немає.

— Так, не наглій! Сік — будь ласка. А ось вино — ні, — відповів Нік.

Клу приніс цілий графин соку. Виявилося, це чудовий апельсиновий сік або щось дуже на нього схоже. Нік з насолодою випив дві склянки і відкинувся на стільці. Сил встати у нього вже зовсім не залишилося. Поруч чулося веселе плямкання товстуна. Цей примудрився не тільки соку собі налити, але й залишки сиру та м’яса відправити собі до рота.

— Спасибі тобі, Клу! — сказав Нік, важко піднімаючи себе зі стільця. — Нам вже час йти. Матотору, досить їсти. Ходімо, покажеш мені дорогу до кімнати.

— Це тобі за турботу! — сказав Нік і простягнув кухарчуку золоту монету.

— Нічого собі! — вирвалося у товстуна й залишки м’яса полетіли з його рота на підлогу. — Та за такі гроші можна тиждень в пристойному шинку їсти.

— Це справді дуже багато, — з деяким острахом виговорив Клу. — Я і так повинен був вас нагодувати. Для цього я чергував сьогодні.

— Бери, бери. Вважай, що це невеликий внесок на твій іспит. Я людина тут нова і поки не дуже добре знайомий з вашою їжею, а поїсти люблю, тому буду приходити іноді до тебе вечорами перекусити. Домовилися?

— Завжди буду радий вас бачити! Матотору скаже вам, коли я буду чергувати, — відповів Клу та обережно взяв золотий у Ніка, ніби це був коштовний камінь.

— І ще, Клу, два прохання. Все, про що ми з тобою говорили і що тут відбувалося, нехай залишається нашою таємницею. І останнє — припини мені викати. Називай мене на ти. Згода?

— Згода! Добраніч, Ніку! Радий був познайомитися!

— І тобі добре виспатися, — сказав Нік і виштовхав Матотору з кухні. — А тепер веди мене в палати.

— Що? — перепитав товстун.

— Нічого! Давай веди швидше, а то я засну зараз по дорозі й будеш мене тягнути.

Очі злипалися, і знову дорога по коридорах приміщення злилася в один сірий проліт, але в голові майнула думка, що Школу треба обов’язково ретельно вивчити. Вони пройшли вже з десяток коридорів та переходів і вийшли у невеликий зал. Він був порожнім, тільки на протилежній стіні були великі двері, а поруч з нею дерев’яна конторка. Вони перетнули зал і підійшли до неї. Ніку це нагадало прохідну в гуртожитку або, скоріше, ресепшен в якомусь невеличкому готелі. За невисокою стійкою сидів старий, а у нього за спиною на стіні було багато відділень з номерами.

— А, це ти, Матотору. Вічно голодний юнак, — сказав старий. І хоч виглядав той досить підтягнуто і солідно, але Ніку здалося, що він може бути навіть старшим за Ліну. Голос у нього був тихим, суворим, але в той самий час дзвінким з мелодійним сріблястим відтінком. — Ось почнеться навчання, не буду тебе пускати так пізно на кухню. Ти ж знаєш, коли учні повинні бути у своїх кімнатах. Хто це з тобою?

— Багукхане, ти ж знаєш, що я не зможу заснути на порожній шлунок, — у відповідь пробурмотів Матотору. — А це наш новий учень. Він буде жити в п’ятдесят сьомій кімнаті. Ніку, покажи ключ від кімнати.

Нік простягнув старому ключ, який йому дав Зонколан. Той взяв його, мить покрутив у руках і повернув. Потім довго й пильно дивився на нового гостя.

— Так, пам’ятаю. Зонколан говорив мені про тебе. Нік Еліша Гаммел Крігер. Так, здається, твоє повне ім’я? Дай-но мені свою руку.

— Ніку, не давай. Кажуть, Багукхан може таким чином все про тебе дізнатися, — збоку прозвучало попередження від Матотору.