Розділ «Глава З»

— Це поки не моя заслуга. Ліна казала, що мені такі здібності до накопичення магії дало Зерно. І змушувала займатися накопиченням. Весь час повторювала, що для мага дуже важливо розвивати здібності накопичувати якомога більше сили.

— Ось ще одне підтвердження, що не просто так тебе Зерно вибрало і не просто так Ліна дала тобі час вирости. Якщо будеш займатися, ти моїх учнів за півроку обженеш. Ех, шкода все-таки, що в тебе Зерно не чорне. Ти б таким видатним Некромантом міг би стати.

— Виходить, у долі інші плани на мене. Тільки ось відчуття у мене недобре, що грає ця доля мною, як іграшкою.

— А що стосується фізичної втоми, то це пов’язано з тим, що ти поки не навчився правильно силу вливати в заклинання, потрібними порціями, а не всю одразу. Навіть слабке заклинання відгукується в тілі, але ми цього майже не відчуваємо. А вже сильне так взагалі з ніг звалити може. Тим більше, якщо вливати стільки сили, скільки ти витратив. Нічого, ще всьому навчишся. Ну, ти як? Вже отямився? Може, спробуємо ще пройти випробування з демонології. Мені дуже хочеться нарешті отримати хоч одного учня з цієї магічної спеціальності. А то я й сам скоро всі навички втрачу. За останні тридцять років жодного учня хоч з найменшим відгуком.

— Може, все-таки не варто сьогодні це робити? Я вже ледве на ногах тримаюся і витратив половину запасу сили.

— Так у цьому випробуванні для тебе все просто буде. Та й сили там багато витрачати не треба. У демонології головне — правильно складені руни і правильне заклинання. Ти поки посидь, а я все швидко приготую. Відпочивай, — сказав демон, забрав зі столу труп кішки і втік до себе в підсобку.

Спостерігаючи за професором, Нік зрозумів, що сперечатися було марно. Він закрив очі та спробував розслабитися, наскільки це було можливо на жорсткому дерев’яному стільці. Крізь закриті повіки він чув, як у підсобці рухалися якісь коробки, щось падало й гуркотіло, долітали збуджені і радісні вигуки професора незрозумілою мовою, але він не звертав на це жодної уваги. Навіть на незручному кріслі було приємно сидіти і нічого не робити. Але коли він почув поряд кроки професора, зрозумів, що його спокою прийшов кінець.

— Ніку, не спи! Я вже майже все підготував, — голос професора вирвав його з блаженного стану спокою.

Він насилу змусив себе відкрити очі, встати зі стільця та підійти до столу. На щастя, на столі не лежало більше ніяких трупів. Атавхаї стер попередню пентаграму і почав малювати на столі новий малюнок. Цього разу це було коло. Поверх лінії фігури демон накреслив якісь руни, а в чотирьох місцях кола, що співпадали зі сторонами світу, поклав якісь магічні амулети.

— Ну, ось все готово. Ти повинен взяти трохи сили, вкласти в заклинання та подумки направити її в центр кола. Воно звучить так: «Ноєм Валда Тілл Скадел». Це заклинання виклику найближчого чорта. Але вони примхливі, тому, щоб полегшити тобі завдання, ти спробуєш викликати мого друга — чортеня на прізвисько Скадел, що знаходиться в підсобці. Тож, якщо в тебе є хоч краплина дару в цій магії, то проблем з викликом бути не повинно. Запам’ятав? Головне — сили багато не вкладай.

— Давайте спробуємо, — без особливого ентузіазму погодився Нік.

Якби не втома, то це випробування його б навіть порадувало. Ще б пак! Просто так викликати до себе чорта. Та зараз радості й задоволення не було, але відмовити професору він не міг. Він зачерпнув трохи сили й вимовив заклинання, направляючи його в центр кола. Нік сподівався, що, як і в попередньому випробуванні, малюнок на столі почне світитися вогнем, але нічого не відбулося. Може, помилився у словах. Він ще раз зробив всі дії, але результату не було. Чомусь це його абсолютно не засмутило. А ось професор виглядав зажуреним.

— Професоре, як бачите, на жаль, у мене немає здібностей до цього виду магії. Не біда! Значить, буду вчити тільки Некромантію.

— А я так сподівався! Але й справді, буду тебе більше некромантії вчити. Тепер ти точно нікуди від моїх занять не подінешся. Пішли ще вип’ємо й поїмо. Нам скоро на Раду магів треба буде йти.

Професор стер зі столу малюнок, зібрав амулети і вони пішли в житлову кімнату. Проходячи через підсобку, Нік помітив на столі живе чортеня. Він чимось нагадував самого професора, але був маленьким, як лялька. Шкіра у чортеняти була чорного кольору, на голові були маленькі гострі ріжки, а не великі закручені, як у демона, на руках було всього три пальці, а ніс дійсно нагадував більше п’ятачок свинячий, а не ніс людини.

— Бачу, ти помітив Скадела, — сказав Атавхаї, підходячи до клітки. — Знайомтеся, це мій друг Скадел. А це новий учень і, сподіваюся, також у майбутньому мій друг Нік.

— Привіт, Скаделе! — привітався з чортеням Нік.

— Здрастуй, Ніку! — відповіло чортеня. Голос у нього дійсно був швидше дитячий, можна було навіть сказати писклявий.

— Скаделе, нам з Ніком треба буде скоро піти, тож доведеться тобі трохи в клітці посидіти, — сказав демон і поставив на стіл поряд з чортеням середніх розмірів клітку. Той спокійно, звично, зайшов у клітку та влігся на невеличке, майже іграшкове ліжко, що стояло всередині клітки.

— Професоре, то якось дивно тримати друзів у клітці.