Розділ «Глава З»

— Це не зовсім клітка. Це, скоріше, притулок для Скадела, — відповів Атавхаї. — 3 одного боку, чорти досить хуліганський народ. І дай їм волю перевернуть все догори дригом… Тому, якщо його не замкнути, він точно піде гуляти по Школі. А мені страшенно не хочеться, щоб якийсь переляканий учень спалив його. З іншого боку, це незвичайна клітка. Пруття зроблені з металу, який не дає можливість застосовувати всередині заклинання. Це захист і для самого Скадела, щоб його не викликали заклинанням якісь демонологи. Тому так всім спокійніше, та й він вже звик.

— Не хвилюйся, Ніку. Професор каже правду. Мені тут затишніше й спокійніше, — підтвердив Скадел.

Атавхаї накрив клітку тканиною і вони пішли в кімнату професора. Нік за столом довго вибирав, щоб йому з’їсти, але, подивившись на професора навпроти, зважився тільки з’їсти хліба і запити його водою. Сам же професор активно поглинав страви, що лежали на столі. В основному це було свіже м’ясо і кістки. Звук м’яса, що роздирають, і хрускіт кісток сильно притупив голод Ніка. Наївшись і запивши все немалою кількістю вина, професор задоволений відкинувся на стільці.

— Я бачу, у вас гарний настрій, професоре, — сказав Нік.

— Ніку, досить цих офіційних звертань, — промовив Атавхаї. — Ти ж не молодий хлопчисько, а дорослий чоловік. Ліна попросила мене потурбуватися про твою безпеку. І я дуже сподіваюся, що ми станемо гарними друзями. Та й відчуваю, що нам з тобою немало доведеться пережити. Тож давай домовимося: на заняттях і при сторонніх я для тебе професор. А в решту часу просто Атавхаї або Атав. Це так Ліна любила мене називати.

— Нехай буде так, Атаве. Тоді я ще трохи тобі поліпшу настрій.

— А чи не занадто багато хороших новин за один день?! Я і так після новини про те, що Ліна жива, найщасливіший демон!

— Гарних новин багато не буває! Я хотів відразу сказати, але в метушні забув. А зараз згадав. Я на представленні купив учня. Хоч і розлютив цим Зонколана сильно. Сподіваюся, він уже заспокоївся.

— Ну, купив, то й купив. Хоча навіщо треба було такі гроші викидати?

— Зонколан так само сказав. І мало не вбив мене. Але не це головне. Так ось — у хлопця чорне Зерно. І дуже сильне.

— Ось це так новина! Чого ж ти одразу не сказав! — професор аж підстрибнув зі стільця.

— Та кажу ж — забув. Але є в мене одне прохання до тебе. Я розумію, що говорю нісенітницю. Цей хлопчина з дуже світлою душею. Я навіть не знаю, як він далі буде вчитися, але пообіцяй мені, що душа хлопця такою й залишиться. Не треба його робити темним.

— Ну й умови ти мені ставиш. Якщо йому судилося стати сильним Некромантом, то він стане темним.

— Але ти ж не став. Ось і зроби так, щоб і його це минуло. Ну що, домовилися?

— Добре. Я постараюся, — пообіцяв демон. Він подивився на пісочний годинник, що стояв на столі, і підхопився. — Щось засиділися ми з тобою, Ніку. Пора вже на Раду бігти. А то ці старі точно лаятимуться й бурчатимуть.

Вони вийшли з класу та швидкими кроками пішли на Раду магів. Попереду поспішав Атавхаї, а Нік намагався не відстати. Через дві хвилини Нік зрозумів, що стежити за маршрутом у нього не виходить, вся увага була зосереджена на спині демона. Незабаром вони все-таки дісталися до кабінету директора Школи, де мали зібратися головні дійові особи магічної Ради. Вони зупинилися біля дверей, щоб віддихатися.

— Таки запізнилися, — сказав Атавхаї. — Нічого, нехай трохи погніваються. Ну що, Ніку, ти готовий?

— Ще кілька секунд. Потрібно віддихатися і трохи причепуритися, — відповів Нік, намагаючись відновити дихання та поправити одяг, який розтріпався від швидкої ходьби.

— Досить вже, пішли. Ти не дівка на виданні. І так добре.

— Атавхаї, ти ж не хотів туди іти. Може, мені самому зайти?