Розділ «Глава З»

— Доброї ночі, юначе! — сказав Нік, встаючи між черпаком і Матотору. — Вибачте за пізній візит, але, на жаль, мене затримали на Раді, а я зранку не їв. Мене звати Нік. І я новий учень цієї Школи.

— Ну тоді добре. Вибачте, — сказав кухар і опустив грізну зброю. — Мене звати Клу. Просто Матотору тільки що цілу годину тут наїдався. А я весь день на ногах. Вже й поспати пора хоч трохи. Скоро треба буде на сніданок заготовки робити.

— Я вас не затримаю на довго. Мені б перекусити щось швидко та прилягти, — сказав Нік і позіхнув. Спати вже хотілося навіть більше, ніж їсти.

— Що ж мені вам приготувати? — запитав Клу.

— Та нічого готувати особливо не треба. Шматок хліба, м’яса трохи, сиру та запити чимось. Я сподіваюся, що завтра наїмся більше.

— Може, все-таки щось приготувати? Я для того тут і чергую, щоб годувати учнів та викладачів, які пізно повертаються. Мені не важко.

— Не варто. Тільки те, що я попросив, — сказав Нік, щоб швидше відправитися спати.

— Як скажете. Я зараз швиденько все принесу з комори. Ви тільки прослідкуйте, аби цей товстий ненажера в каструлі не ліз.

Через пару хвилин Клу повернувся, несучи на таці все, що просили. Нік за цей час як мінімум три рази рятував каструлі від пустотливих рученят товстуна, і тим не менш той вже щось жував.

— Ніку, я зараз вам поставлю у залі, — сказав Клу.

— Послухай, Клу. Не мороч собі голову. Постав десь тут. Я швидко перекушу і ми підемо, — відмахнувся від пропозиції Нік.

Кухар зрадів, що його позбавили від зайвої біганини та поставив тацю прямо на плиту, що вже охолола. Нік підсунув стілець до плити і всівся, щоб повечеряти. За спиною влаштувався Матотору і його руки вже тягнулися до таці з їжею. Нік розвернувся й докірливо подивився на учня.

— Матотору, ще раз полізеш, зламаю руку, — з посмішкою сказав Нік. — І взагалі, відійди до дверей та не заважай мені їсти.

— Гарно ж ти, Ніку, починаєш навчання в Школі. А між іншим, я вже другий рік навчатимуся тут. А ти тільки перший день. Тож міг би бути більш люб’язним, — сказав товстун, але все-таки відійшов від плити до дверей.

— Гаразд, не ображайся. Не буду ламати тобі руку. Я ж не звір, — відповів Нік. І після паузи, розсміявшись, додав: — Так, лише палець зламаю. Ну, може два. Щоб запам’ятав надовго. Ну годі, жартую я. Слухай, Клу, я буду жувати, а ти, щоб я не заснув, розкажи, чому вибрав кухню, а не якесь інше ремесло.

— Ну, з цим все просто. Мої батьки шеф-кухарі у Школі. Тому я з дитинства кручусь на цій кухні. Хто з мене ще міг вирости, крім кухаря. Та й подобається мені готувати. Скоро назбираю грошей, здам іспити і поступлю в гільдію кухарів. Потім кілька років практики, отримаю Майстра і буду, як батьки. Може, навіть колись доросту, щоб готувати в королівському палаці.

— А що, бути кухарем в палаці краще, ніж тут, у Школі. Мені завжди здавалося, що від королів краще бути подалі. А то не сподобається їжа, то голову відрубати можуть, — промовив Нік, дожовуючи саморобний бутерброд.

— Та ні! Король у нас прекрасна людина. А готувати в палаці — це дуже почесно. Але туди беруть лише найкращих. Там такі бенкети бувають! Мені батько розповідав. Він там інколи допомагав кухарям, коли їхній шеф-повар хворів, — Клу аж почав ходити по кухні від збудження.

— Раз ти і так бігаєш, принеси мені щось попити.

— Вже біжу. Я вам соку наллю, — прокричав Клу, тікаючи в комору.