Розділ «Глава З»

— А, магія Води, — сказав професор, ще раз подивившись на Ніка. — Я думав, що повноцінного учня привели. З некромантії або з демонології. А ти простим магом Води будеш. І чого треба було закриватися?

— А ви нічого дивного не бачите? Ну, як для учня, що перший день перебуває у Школі? — запитав Нік, трохи ображений такою реакцією професора.

— Справді! Я й не зрозумів відразу. Ти ж повністю ініційований! Ось так дива! І де ж це ти встиг? — запитав Атавхаї вже з більшою цікавістю.

— У мене для вас є лист. Можливо, там будуть деякі відповіді.

— Лист? Дивно. І хто ж міг мені написати? — здавалося, що ця звістка здивувала професора сильніше, ніж загадка з ініціацією Ніка.

Нік дістав з кишені лист від Ліни і простягнув його демону. Той взяв його, покрутив у руках, навіть прочитав якесь заклинання. Напевно шукав захист чи небезпеку, але, нічого не виявивши, відкрив лист. Те, що відбулося далі, настільки здивувало Ніка, що він подумав, що Ліна все-таки вклала якесь заклинання. Прочитавши перший рядок, величезний демон похитнувся і, ніби зрубаний, з гуркотом упав на дупу. Очманіло подивився ще раз на лист, потім на Ніка і тільки й зміг вимовити: «Вона жива. Ліна жива». Далі сталася ще більша несподіванка, ніж реакція демона. Професор, як заведений, перечитував лист ще і ще раз, а з очей лилися сльози. Через кілька хвилин він підвівся, схопив Ніка в оберемок й почав стрибати, немов дитина. Нік із задоволенням порадів би разом з Атавхаї, якби той не стискав його, ніби металевими лещатами. Коли почали тріщати кістки, Нік закричав нецензурними словами. Добре, що професор не розумів української, інакше довелося б потім довго пояснюватися і вибачатися. Очевидно, помітивши, що робить щось не те, демон розкрив обійми, і Нік повалився на підлогу, розтираючи мало не зламані руки.

— Ніку! Це просто найчудовіша звістка, що могла прийти! — радісно прокричав професор. — Ліна була для мене найближчим другом. І коли вона зникла, всі думали, що вона загинула або померла. Я рік не міг заспокоїтися. І тут ти приніс таку новину! Скільки ж їй років зараз?

— Їй сто п’ятдесят чотири роки. Вона прекрасно себе почуває. І я дуже сподіваюся, що вона проживе ще вельми довго, — відповів Нік.

— Так, це дуже багато, навіть для мага. Ми, демони, живемо по триста-чотириста років, та ще ельфи люблять багато сторіч жити. Ну, ти мене порадував! Це треба обов’язково відзначити! — все ще збуджено сказав Атавхаї і потягнув учня в глибину класу.

Наштовхуючись по дорозі на столи та стільці, що стояли в класі, професор протягнув Ніка через весь зал. У задній стіні класу були великі двері. Спочатку вони потрапили в ще одне приміщення, що скидалося на підсобку, повністю завалену дивовижними експонатами та посібниками. За нею було житлове приміщення, в якому і мешкав професор Атавхаї. Поки Нік розглядав просту домівку демона, той дістав столові прилади, келихи і якусь їжу. Сівши за стіл, Атавхаї обережно поставив на стіл кілька пляшок. Деякі з них нагадували Ніку звичайні пляшки з вином, але одна привернула його увагу. Якби це відбувалося десь у ресторані на Землі, то він подумав, що в ній томатний сік, але напроти нього за столом височів справжній демон, і Нік почав сумніватися, що там саме сік.

— А що в пляшці? — не витримавши, запитав він.

— Ти тільки нікому не кажи, — майже пошепки сказав Атавхаї й озирнувся, побоюючись, що їх можуть підслухати. — Це кров. Я ж все-таки демон. Хоча стараюся вживати дуже рідко. Це я тримав на свій День народження. Він, до речі, у мене буде через сорок днів. Але за здоров’я Ліни я не можу не випити.

— Я навіть не беруся вгадувати, чия це кров, — сказав Нік із надією, що професор все-таки збереже таємницю напою.

— Ніку, ти ж не дитина. Це людська кров. Але не хвилюйся. Я не бігаю тане вбиваю людей. Просто іноді мені дозволяють забрати трохи крові у померлих. Частіше у тих, кого страчують за смертельні злочини. Мене не дуже, звичайно, всі люблять, але терплять. Роботи для моїх талантів багато, тож мусять. Ну, гаразд, давай вип’ємо за Ліну! Це найкраща людина, яку я знав за все своє життя.

Вони підняли келихи і спорожнили їх. Нік із простою водою, а демон — із людською кров’ю. Демон від утіхи навіть прикрив очі і завмер на мить, смакуючи напій. Було видно, що це приносить йому величезну насолоду. Цього дивного напою було небагато, тому демон, щоб розтягнути задоволення, наступні келихи наповнював наполовину кров’ю, а наполовину вином. Поставивши порожній келих на стіл, Атавхаї ще раз перечитав лист від Ліни, цього разу вже уважно і серйозно.

— Ніку, а давно ти бачив Ліну? — запитав професор.

— Десь шість днів тому, — відповів Нік.

— Вона була поруч і не заїхала до мене… Ну як же так… — ображено вигукнув демон.

— Професоре, Ліна не хоче повертатися до магічного життя. І просила, щоб поки ніхто сторонній не знав про те, що вона жива.

— А може, ти скажеш, де вона? І я сам її відвідаю. Ну просто немає сил, як хочеться побачити.