Розділ «Частина п’ята»

– Помиляєшся, Миколо.

Дуло, з якого щосекунди могла вилетіти смертельна куля, злегка хитнулося.

Кириченко вже й справді зрозумів, що помиляється. Так, надій мало, бо рука, що тримала спрямовану йому в груди зброю, вже й раніше натискала гачок пістолета. Нещадно, без сумніву.

Саме так пішов колись зі світу німецький солдат Гюнтер Вольф. Тільки його ніхто не попереджав: пустили кулю в потилицю і квит!

У серце раптово вповз страх. Аж тепер. Аж тільки тепер…

– Давайте поговоримо. Навіщо вам стріляти? Краще порятуйте подругу. Там Клавдія Миронівна… з дівчиною… Якщо ви…

– Молися…

Від того наказу Кириченка знову тіпнуло.

– Вони можуть загинути, якщо ви…

– Зговори молитву! Швидко!

– Не вмію.

– Я тобі продиктую. Повторюй за мною…

Моторошна порожнеча раптово відкрилася у свідомості Кириченка – неначе якийсь космічний вакуум висмоктав повітря з його грудей. Оперативник знову вихопив із-за пояса кинджал, рішуче ступив крок уперед – і тут же зустрів кулю.

Спалах! І удар!

Ні, це було неймовірно! І навіть нелогічно! Це було зовсім неправильно! «Я, я повинен перемагати! Не хтось інший, не вони, а я!» – мовчки кричали губи Кириченка.

– Господь скине тебе в пекло! – невідь-звідки пролунав гучний бас Клавдії Огром’як, помножений на сто відлунь.

– В пе-е-екло! В пе-е-екло! – дудніло все навколо.

Темна чоловіча постать посеред кам’яного коридору, яка впала, було, на коліна, спробувала звестися, але потужний вітер, що якимось чином увірвався до підземелля, збив її з ніг.

– Пропади ж ти і все твоє чорне воїнство! – волали на увесь світ мільйонноголосі хори.

Під своїми опущеними повіками Кириченко бачив страшні у своїй неймовірності картини. Неначе в химерному сні, летіло шкереберть усе, що колись бачили його очі: будинки з серпами й молотами на фасадах, червонозоряна військова техніка, якісь знайомі й незнайомі люди, і тонни, тисячі тонн паперового мотлоху, винесеного вітром з кабінетів комуністичної партії. Один за одним падали в могили генеральні секретарі, їх супроводжували безкінечні похоронні процесії. Сліпучий спалах розітнув усе навколо. Кириченко враз помітив жерло рукотворного вулкана, в епіцентр якого падає гелікоптер, а дрібні комашки людей збирають пекельну смолу з дахів квадратових споруд – і тут же переповнені страхом юрби кинулися шляхами й манівцями геть, волаючи про порятунок. Переповнені лікарні, люди в конвульсіях. Ось на вулиці вишли величезні юрби з такими знайомими, але незвичними знаменами. Обезголовлене тіло журналіста. Крики. Спецназ у шоломах із металевими щитами стріляє в юрбу. У відповідь летить каміння. Горять автомобільні шини. Вогонь, пекло, кров. Несуть убитих. А навколо падають, розсипаючись на пил і брухт, пам’ятники та монументи. Разом з ними, здавалося, розсипається вся споруда звичного для Кириченка світу.