Розділ «Частина п’ята»

«Виїду звідси, – сичав сам до себе, гепаючи важкою залізякою. – Продам одного брильянта і виїду… Все спалю тут, щоб і сліду не зосталося… Десь пересиджу, заховаюся, а тоді чкурну – і нехай шукають вітра в полі…»

Ось під ударом лома розлетілася на дрібні шматки цеглина, посеред муру відкрився невеличкий зазубрений отвір туди, в невідоме, – і Смаль глибоко, по-вовчому втягнув ніздрями повітря, ніби намагаючись відчути незвіданий солодкий запах золота.

Його золота. Скарбу, який по праву належатиме йому!

…Микола Трохимович, відклавши пістолет, озброївся металевим топірцем для розрубування м’яса, знайденим на кухні. Професійне чуття швидко підказало йому напрямок пошуків, та й, ніде правди діти, – він добре запам’ятав схему з Максового медальйона.

«Двоє малахольних!» – подумки обізвав господарів, котрі навіть не потрудилися добре вивчити всі закутки власної домівки. Відсунувши досить важку книжкову шафу, з якої на підлогу, гепаючи один за одним, випали запилюжені томи творів Леніна, Кириченко зразу ж помітив кілька шпалерних латок, які, мабуть-таки, й приховували від стороннього ока вхід до підземної криївки.

«Цікаво, чому сполучили два будинки та ще й Максів хлів? – запитав себе Кириченко. – Від кого і в якому напрямку планували тікати? І чому Ривка не скористалася цим ходом?»

Емма Павлівна і Микола Петрович, ноги якого заважали оперативнику ходити кімнатою, не стали заклеювати місце за шафою новими шпалерами (Кириченко посміхнувся, згадавши при цьому, що колись і сам так зекономив). Тож сталеве лезо топірця вгризлося в старі вицвілі візерунки, й десь після п’ятого удару повністю ввійшло у фанеру, з якого була зроблена таємна перегородка. За мить оперативник уже світив у лаз кишеньковим ліхтариком. Світив, приглядався й прислухався, бо з підземелля лунали глухі удари.

Отже?!

Отже, потрібно було поспішати й Микола Трохимович без вагань виламав перегородку й кинувся донизу, ледве встигнувши намацати сходинки під ногами.

Десь праворуч мав би бути вмикач. Принаймні позначка в схемі свідчила про його наявність. Залишалося тільки сподіватися, що завбачливо проведена в схрон електрична мережа не зіпсована й жарівки[19] за такий довгий час не перегоріли.

Миколі Трохимовичу було дуже потрібне світло. Тим більше, що в глухій темряві вже проблискували слабенькі промінчики – це, очевидно, на тому кінці підземного ходу порався Макс.

«Завтра вдень спокійно виїду звідси, – міркував оперативник, гарячково мацаючи рукою по стіні. – Цю хату потрібно буде спалити, Максову, очевидно, теж. Хай ламають голови, чому на одній вулиці – дві пожежі. У Києві трохи перечекаю, потім продам баригам частинку золота і щезну».

Про свою дачу і долю Юрка з Юлею оперативник подумати не встиг, бо в підземеллі знову почувся гуркіт. У ту ж мить його правиця, що ковзала пліснявою стіною, натрапила на щось схоже до вимикача – і в очі різонуло світло.

Жарівка виявилася тьмяною, але щось розгледіти в перші секунди було неможливо, тим більше, що вона зразу й перегоріла. Та метрів за два далі під стелею виднілася ще одна лампочка, й вона, на щастя, освітлювала тунель. Це дозволило очам трохи призвичаїтися.

Миколу Трохимовича, котрий швидко проминув зиґзаґоподібний поворот (традиційний запобіжний засіб супроти гранат), вразило те, що хід виявився мурованим. Кам’яне склепіння підтримували широкі металеві пластини, дбайливо вмуровані через рівномірні відтинки вздовж коридору. У стінах виднілися зручні заглибини, у котрі можна було, приміром, поставити лампу або щось покласти.

Підземелля зовсім не постраждало від часу, одначе роздивлятися навкруги було ніколи – в протилежному кінці тунелю Макс доламував цегляну перегородку.

Десь ліворуч мала би бути велика півкругла ніша з тайником, але Кириченко вирішив, що скарбом займеться пізніше. Він кинувся вперед, гарячково намацуючи в кишені зброю. Враз згадав, що необачно залишив пістолет нагорі в кімнаті, але тут-таки збагнув, що й так озброєний.

Тримаючись рукою за край великої пробоїни, на оперативника похмуро дивився Максим Смаль. Його люте обличчя знизу підсвічував ліхтарик, від чого воно набрало моторошного нелюдського вигляду.

Не довго думаючи, Кириченко розмахнувся і кресонув кухонним топірцем по Максовій руці. Але в останню мить долоня зникла, в обличчя оперативникові полетів дріб’язок із розкришеної цегли, а перекошене обличчя супротивника розтало в темряві. Натомість Микола Трохимович помітив перед собою синюватий відблиск якогось предмета, його свідомість ще встигла підказати, що це лом, – і потужний удар кинув кагебіста на долівку.

По-звірячому рикнувши, Смаль усім тілом налетів на перегородку. Цегла з грюкотом полетіла на ошалілого Кириченка.