Розділ «Частина п’ята»

– Звідки ви знаєте?

– Не кричи, – на диво спокійно мовила стара в тиші, котра настала, наче навмисно, щоб дати змогу мовити ці два слова. І ще три наступних:

– Я знаю. Відчуваю.

Світлана Лебезун якоїсь миті, напевно, саме тоді, коли душа покинула паралізоване тіло Клавдії Огром’як, відчула, як обірвалася та нитка, що з’єднувала двох подруг упродовж стількох років. Насправді мало хто має в житті таких вірних друзів, що інколи можуть бути ріднішими за братів-сестер, що живуть з тобою душа в душу й виразно чують твій біль, твою радість і твою погибель.

У хаті гоготіло. З тріском луснула віконна шибка.

– Тікай, поки нікого нема!

– А ви?

– Я?

Бабиним обличчям потекли струмочки води. Важко було в темряві зрозуміти, плаче вона чи сміється. Може, то просто дощові краплі змочили його старечі зморшки.

Ляснув грім, помножуючи між стінами будинків дивні відлуння.

Юрко раптом повернувся й пішов – не зовсім впевнено, але швидко. На його плечі виднілась темна пляма крові. Віддаляючись, юнак навіть не озирнувся.

Лебезуниха провела його довгим поглядом і, не кваплячись, вийшла на вулицю.

Дивна була це гроза. З неба хлюпнуло неначе якоюсь вузькою смугою: незважаючи на свій слабкий зір, стара помітила, що попереду, біля костелу, асфальт ще сухий.

А навколо поміж присадкуватих споруд старого Луцька світло й тьма змагалися у вправності – ламані тіні, метаючись від муру до муру, чи то грали у хованки, чи водили химерні хороводи. Гамселили у свої литаври, не шкодуючи сонного люду, небесні громи. І, наче пророча небесна сурма, десь далеко ревіла сирена пожежної автомашини.

Повільно рухаючись вулицею, баба Світлана наближалася до храму. Старечі губи всміхалися, в цю мить їй чомусь пригадалася давня екскурсія: їх, усіх до одного із заводського цеху, організовано повели в музей атеїзму. Саме сюди, ось у ці двері, під оці склепіння.

Ніяк не могла пригадати назву маятника, встановленого в центрі експозиції. Не відклалися в пам’яті й інші експонати, розміщені на багряних стендах.

Тепер стояла перед костелом і намагалася пригадати, що то був за маятник – так, неначе в цьому слові був якийсь таємний ключ до того, що потрібно було їй зараз, у цю хвилину, перед лицем того, що насувалося ген із-за Стиру.

Щось випалювало самотній старій жінці душу зсередини. Щось тліло в очах.

Ще кілька хвилин тому збиралася диктувати слова молитви пропащому Орисиному синові, а тепер – тепер не було цих слів у неї самої. Не було, якось кволо хотіла їх віднайти – і не могла. Знала ж бо молитви з дитинства. А тепер неначе й мову людську забула.

Так і стояла перед храмом.