Розділ «Частина п’ята»

Вирішив почекати жінку біля дверей і став на освітленій ліхтарем сходинці, щоб вона не злякалася, коли повертатиметься.

Довкола було відносно тихо, якщо можна вважати тишею суголосся ледь чутних міських звуків, котрі завжди долинають звідусіль. Утім, незважаючи на далеке виття тролейбуса і гавкіт собак десь у районі міської лазні, оця безлюдна вулиця була все-таки ніби відгородженою від стороннього світу. Можливо, це причетність до старого міста накладала свій відбиток, бо, як відомо, серед старих забудов спокою все-таки більше, а метушня нечисленних мешканців менш помітна.

Однак час минав, Юрко переминався з ноги на ногу, а Емми Павлівни не було. Натомість із-за рогу будинку почулись якісь дивні підозрілі звуки. Не розуміючи, що ж там коїться, молодий чоловік зійшов зі сходинок і рушив стежиною, викладеною квадратовими бетонними плитками.

Вуличний ліхтар, промені якого подекуди пробивалися крізь листя дерева, вцяткував усе навколо клаптиками світла. Коли очі звикли до цього химерного калейдоскопа, Юрко нарешті побачив Емму Павлівну. Вона лежала посеред подвір’я вниз обличчям, підібгавши під себе руки. З-під її голови розпливалася темна калюжа.

Ошалілий від несподіванки хлопець зупинився над тілом і ще встиг побачити, як сіпається у смертельній агонії жіноча нога.

Наступної миті в його очах немовби розітнулася блискавка. Різкий біль у голові – і Юрко враз відчув, що западає, провалюється в якусь непроглядну темінь напівзабуття. Немов крізь пелену побачив до болю знайоме обличчя нападника і, осідаючи на землю, встиг почути зловісний шепіт у пітьмі:

– А тебе, жевжику, ми залишимо на закуску…

…Микола Трохимович іще раз ударив Юрка руків’ям пістолета й тужіше затягнув уміло зав’язані вузли на його заламаних за спину руках. Подумавши хвильку, спутав ще й ноги, вхопився за них і потягнув свою жертву в тінь.

Напівсонний Микола Петрович спустив ноги з ліжка, намагаючись намацати ступнями свої теплі капці. Щось у хаті коїлося, але сон уперто не відпускав зі своїх обіймів. Коли перед ним виросла темна чоловіча постать, безтямний господар лише тупо вирячився, не розуміючи, що коїться.

Щось тверде й холодне вперлося в груди. Міцна рука штовхнула Миколу Петровича назад у постіль, зверху йому на голову впала велика Еммина подушка і в задушливій темряві, що так несподівано утворилася, з гуркотом вибухнули сотні вогняних куль. Вони раптово осліпили Миколу Петровича, в їхньому несамовитому вихорі утворився глибоченний темний колодязь, і здивований чолов’яга зрозумів, що починає туди падати. Повільно й невідворотно, вниз ногами, не маючи жодної надії на рятунок проти невідомої сили, яка немовби всмоктувала його в те чорне жерло.

А там, унизу, утворилася якась темна цятка, й чим швидше він падав, тим більше вона розросталася. І ось уже безпомічний Микола Петрович побачив, що то не цятка, а обличчя оперативника КГБ – саме того, до якого так часто доводилося ходити на прийом. Неначе кам’яне плато мертвої планети, яку давно покинуло життя, воно лежало в непроглядній темряві – й чекало…

…Незворушне блякле обличчя стрімко розросталося, воно вже зайняло собою увесь простір навколо.

– Мало!!! – раптом гримнув на увесь світ моторошний голос, гігантське мертвотне обличчя вишкірило зуби, скривилося від люті, й Микола Петрович, якого вмить скував крижаними лабетами несамовитий страх, із розгону влетів у чорну зіницю тієї фантасмагорійної нелюдської маски.

На білій Емминій подушці чорнів обсмалений отвір, крізь який поволі вивітрювалася душа чоловіка, який так і не встиг зайти свої теплі капці.

Те, що колись давно позамуровували невідомі будівельники, тепер по обидва боки непримітної луцької вулички ламали двоє чоловіків – розпашілих, підігрітих азартом, готових на все.

Смаль, сопучи, орудував ломом, оскільки підземний хід приблизно під його хатою перегороджувала недбало змурована цегляна стіна. Невідомо, ким і навіщо вона була споруджена, але Макса те особливо й не турбувало. В його мутних очах ось уже вкотре стрибали мерехтливі золоті блискітки – і він просто-таки шаленів від думки про те, що досі їх неможливо помацати руками.

Що там, у підземеллі: золоті монети, коштовні прикраси, дороге каміння? Що приховала від усіх на світі нещасна Ривка, чим вона збиралася платити за втечу до омріяної Америки? І чи взагалі скарб заховано ось за цією мурованою перегородкою? Це скринька, чи щось інше?

Максима пересмикнуло від несамовитої думки про те, що Маринина погибель може бути передчасною, якщо цей хід – лишень звичайний схрон, якщо інтуїція спрямувала його в хибному напрямку.

Нащо тоді було її душити і що робити з покійницею? Як пояснити її погибель? Де заховати тіло?

Але якесь внутрішнє чуття владно вело Смаля, він уже не міг думати про щось інше, окрім поставленої мети. Перспектива давати пояснення слідчим у міліції за скоєне здавалася йому дріб’язковою порівняно з тим, що буде, коли…