Розділ «Частина п’ята»

– На віки вічні! Амінь!..

…Один за одним у підземеллі гримнули ще кілька пострілів, аж поки незворушне вже тіло Миколи Трохимовича не прийняло всю обойму.

Світлана Лебезун ще трішки постояла над мертвими й повільно рушила до півкруглої ніші, у якій тьмяно світилася ще одна жарівка.

Коли старечі руки дістали скриньку й підняли кришку, вони намацали там один-єдиний клапоть паперу, на якому акуратним почерком були виписані такі слова: «Що, захотілося солодкого життя? Запийте холодною водою».

І знизу акуратний, знайомий уже підпис польською мовою.

Перші великі й незграбно-важкі дощові краплі уже впали, але грози ще не було. Нею лише виразно пахло в темряві. Та понад високим костелом, там, де вгадувався простір за рікою Стир, важкі небеса розсікали вогненні блискавки. Вони срібними шаблюками різали чорне желе пітьми, увиразнюючи ламаний контур старого занедбаного храму.

Горіла хата. Баба Світлана, стоячи на колінах, намагалася розв’язати мотуззя, що стягувало закоцюрблі Юркові руки. Електричні розряди раз по раз освітлювали закривавлене тіло Емми Павлівни, що нерухомо лежало посеред подвір’я.

Було видно, як шторою жваво біжить догори вогонь у вікні її хати.

Лебезуниха сопіла, намагаючись не дивитися на розкраяне обличчя жінки в білому. Юрко теж відвернув голову, що, здавалося, бриніла перестиглим кавуном, який ось-ось повинен луснути. Біль від ударів не проходив, думки безпорадно плуталися, але юнак уперто намагався взяти свідомість під свій контроль.

Уперше вдарив грім. Сипнула чергова порція крапель.

– Ви знайшли золото?

– Мовчи, дурню! Мовчи…

Мотузка нарешті піддалася. Юркові пальці ніяк не хотіли розгинатися. Намагаючись підвестися, він ворушив ними, вганяючи туди кволу кров.

– Що там, у схроні? Знайшли?

– Мовчи, кажу. Вставай і біжи звідси.

Світ хитався перед Юрковими очима. Срібний вогонь пульсував судинами ночі. Баба стояла навкарачки, намагаючись підвестися. Їй моторошно підсвічували повні вогню вікна Емминої хати. Врешті випроставшись, подивилася на хлопця пронизливим поглядом. У бабиних очах теж гоготів відблиск пожежі.

– Твоє золото – Юлька, розумієш ти? Вона – твоє багатство! Біжи! Вона там, певно, сама біля трупа.

Обоє вкотре зустрілися поглядами.

– Якого трупа?! – закричав Юрко, бо грім уже розривав навколишню тишу серією потужних ударів.

– Клава померла.