Розділ «Частина п’ята»

Оперативник спробував підвестися, але відчув, що так одразу не зможе: його тіло роздирав несамовитий біль. А супротивник уже опинився прямо над ним:

– Ну що, паскудо? Смертонька прийшла, га?

Залізяка злетіла догори.

Вкладаючи всю свою міць в удар, нападник, одначе, схибив. Чи то гарячка, що тіпала усім тілом, підвела, чи розпростертий внизу Кириченко вчасно відвернув голову, але смертельне знаряддя лише викресало іскри об цеглину. Зате оперативник, що почав приходити до тями, вхопився за другий кінець лома руками й тепер не дозволяв завдати повторного удару.

Максові не було де розвернутися в тісному проході. Скаженіючи від люті, він згадав, що десь повинен валятися тесак, покинутий ворогом. Тому відпустив лом і роззирнувся навкруги, гарячково блимаючи очима. За мить дерев’яна колодка новоявленої зброї, що не один рік прослужила Еммі Павлівні на кухні, опинилася в його правиці.

Але й Кириченко не дрімав. Був уже на ногах і дивився на Смаля поглядом, який не віщував нічого доброго.

Макс помітив, що лом залишився на підлозі.

– Будемо битися чи миритися? – якось навдивовижу спокійно запитав Микола Трохимович, тамуючи несамовитий біль.

– Миритися? З тобою?! – Макс ледве стримував черговий напад люті. – А не діждеш! – і щосили рубонув поперед себе.

Рубонув, і тут же зрозумів, що фортуна вже відвернулася від нього. Топірець із брязкотом полетів кудись на долівку, правиця, що його тримала, незрозуміло чому почала неприродно заламуватись, а лоб Кириченка з неймовірною силою врізався прямісінько Смалеві в обличчя.

У темряві свиснув кинджал. Раз і вдруге.

Крізь пелену сліз і крові Макс востаннє побачив спокійне обличчя Миколи Трохимовича. А тоді жарівка в протилежному кінці коридору зірвалася з гачка, на якому висіла, й покотилася кудись догори, розбризкуючи навколо себе цівки гарячої червоної магми.

– Стій! Стріляти буду!

Той несподіваний голос пробрав його до самих кісток. Спочатку Микола Трохимович навіть не зрозумів, що ці дивовижні слова стосуються саме його. Відвівши погляд від небіжчика, він повільно обернувся й поглянув туди, звідки щойно прийшов.

У темному квадраті на тому кінці підземного ходу, десь біля лампочки, що згоріла, виднілася постать. Придивившись, Кириченко помітив чорне вічко зброї.

– Хто ви?

Людина з пістолетом у руці мовчки наближалася й не бажала відповідати, хоча Кириченко вже й так упізнав голос, що несподівано пролунав тут, у підземеллі.

– Що вам потрібно?

– Я здійсню правосуддя.

– Хто? Правосуддя?! Та ви й курки не зарубаєте.