Розділ «Частина перша»

– Я?

– Навіщо все їм розказувала: про бабу, про ті кості під вікном, га? У тебе розум є?

– Змилуйся, я нікуди не ходила. Нікому нічого не розказувала, – видихнула Марина, і Макс побачив на її обличчі щире здивування. Одначе така реакція ще більше розлютила його:

– А звідки вони знають?! Скажи мені, звідки вони знають про те, що в бабиній кімнаті смердить, що я проклинав твою дорогу мамуньку, котра вже мені в печінки в’їлася, га? Звідки в них такі подробиці?

– Максе, я нікому нічого не розповідала, – вперто повторила Марина. – Нікому й нічого, затям собі. Я взагалі нікуди не ходжу й ні з ким не спілкуюся! Ти це сам добре знаєш.

Чоловік посеред кухні важко сопів. Горілка, що клекотіла в жилах, кликала його до оцієї істоти з ножем у руках, щоби помститися і за приниження там, у присутності русявого іронічного кагебіста, і за своє нинішнє роздратування – відтепер же клопотів не оберешся. Та щось підказувало йому зупинитися, в очах дружини він щойно побачив тривогу й страх – але не від його теперішнього стану, не від бійки, а від моторошного запитання, яке тільки-но зависло в нетривкій тиші.

Годинник цокав, здавалося, на всю хату. Десь там, у своїй кімнаті, голосно зітхнула Клавдія Огром’як. Максим подумав, що стара може чути все до останнього їхнього слова.

– Тебе що, викликали в КГБ? – прошепотіла сполотніла Марина й опустила ножа донизу.

– Не твоє собаче діло, – буркнув Максим. Сотні запитань без відповідей крутилося в його мізках. Якщо не Марина, тоді хто? Баба, слава Богу, не піде в КГБ писати доноси. Скажімо, про сварки в хаті (ніхто ж не церемониться, вереск і зараз чути, мабуть, на всю околицю) могли настукати сусіди, про сморід і знущання з клятої тещі теж. Наприклад, стара Світлана Лебезун про це могла молоти між людьми своїм язиком. Але чому історія з отим німчиськом крутиться саме навколо їхньої хати? При чому тут стара Клавдія Огром’як. Що саме, яка таємниця криється в біографії цієї осоружної паралізованої бабери? Чи відомо щось Марині?

– Кинь ножа і ходи за мною, – наказав уже спокійніше.

Жінка подивилася на нього з підозрою.

– Бити не буду, йди сюди.

У кімнаті було прохолодно. Макс гепнувся на диван, аж заскрипіли пружини. Вдивлявся в жінчине обличчя, продовжуючи голосно сопіти. Та зупинилася біля дверей, не наважувалася наблизитися, бо знала: в такому стані чоловік буває дуже підступним.

– Простіше кажучи, нами зацікавилися, – глухо озвався Макс.

– Хто?

– Не став дурних запитань. Мене викликали, зрозуміла? Розмовляли зі мною. Випитували. Тепер ми в них під ковпаком.

– О Боже!

– Я думав, ти щось верзла…

– Клянуся, Максе, я…

– Дідько з тобою… Треба знати – хто доніс!!! І навіщо! – Макс перейшов на шепіт, сторожко поглядаючи в жовто-зелений прямокутник вікна. – А маму твою я б своїми руками задушив, розумієш? – додав за хвильку.