Розділ IX Сакральне і профанне

Як і завжди, вони могли теревенити про свою роботу, не боячись нерозуміння. Але ніколи не говорили одне про одного. Ріарден поводився так, ніби їхня пристрасна близькість була доконаним, безіменним фізичним фактом, що аж ніяк не ґрунтувався на спілкуванні двох інтелектів. Щоночі Даґні здавалося, ніби її обіймає незнайомець, який дозволяє бачити їй кожне жагливе здригання свого тіла, але ніколи не дає помітити трепету душі. Вона лежала перед ним гола, але на руці завжди залишався браслет із ріарден-металу.

Даґні бачила, як нестерпно йому ставити підпис під іменами «містер і місіс Сміт» у неохайних придорожніх готельчиках. Іноді ввечері, коли Ріарден шкрябав фальшивий підпис під вигаданими іменами, вона помічала невдоволеність у кутиках його губ. Їй начхати було на багатозначне лицемірство готельних клерків, що ніби передбачало співучасть у ганебному гріху – пошуку стидкої втіхи. Проте вона бачила, що і йому все це байдуже, коли вони залишалися на самоті, коли він на мить притискав її до себе і вона дивилася у життєрадісні чисті очі.

Вони їхали повз маленькі міста, по забутих сільських дорогах; вони давно вже не бачили таких місцин. Міста вносили в душу Даґні сум’яття. Не один день минув, аж поки вона нарешті зрозуміла, чого їй бракує насамперед: вигляду свіжої фарби. Будинки були схожі на чоловіків у пожмаканих костюмах, які втратили бажання рівно тримати спину, карнизи скидалися на похилі плечі, перекособочені сходи ґанків нагадували пошарпані зарукавки; розтрощені, забиті дошками вікна були, мов латки. Перехожі сприймали нову автівку не як рідкісне видовище, а так, ніби цей блискучий апарат виник із якогось фантастичного світу. На вулицях машин траплялося небагато, переважно – вози. Даґні вже встигла забути, які вони – підводи з кіньми, і геть про це не шкодувала.

А на залізничному переїзді вона навіть не усміхнулася, коли Ріарден глузливо кивнув у бік місцевого потяга, що виповз із-за пагорба. Попереду, чахкаючи чорним димом із високої труби, теліжився древній паротяг.

– Господи, Генку, це зовсім не смішно!

– Я знаю, – відповів він.

Приблизно за годину, від’їхавши кілометрів на сто з гаком, вона сказала:

– Генку, чи ти колись бачив, щоб «Комету Таґґарта» тягнуло через континент таке вугільне одоробло?

– Чого це ти? Не засмучуйся так.

– Вибач… Просто я подумала, що ні з моєї колії, ні з усіх твоїх нових печей не буде жодної користі, якщо ми не знайдемо людини, здатної виробляти нові дизельні тепловози. До того ж, якщо ми не знайдемо її якнайшвидше…

– На тебе працює Тед Нільсен із Колорадо.

– Так. Якщо йому вдасться відкрити новий завод. У «Лінію Джона Ґолта» він вклав більше, ніж досить.

– Хіба це для нього не вигідно?

– Вигідно. Але це його пригальмувало. Тепер він готовий іти далі, але не може знайти верстатів та інструментів. Зараз їх просто ніде дістати, не купиш ні за які гроші. Всі годують його обіцянками. Він усю країну промацує, викопує різний зужитий мотлох із зачинених заводів. І якщо він не запустить виробництво найближчим часом…

– Запустить. Хто його тепер зможе зупинити?

– Генку, – тепер уже в її голосі вчувалася певна провина, – а чи могли б ми з’їздити в одне місце? Дуже хочу його побачити.

– Звісно. Як забажаєш. То куди їдемо?

– У Вісконсин. За життя мого батька там був великий моторобудівний завод. У нас була гілка до нього, але ми закрили її років сім тому, коли завод збанкрутував. Думаю, зараз це один із найдепресивніших районів. Може, знайдемо там якісь верстати для Теда Нільсена. Той завод могли і не помітити – Богом забута місцина, немає жодного транспортного зв’язку.

– Я знайду. А як він називається?

– Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя».