Розділ IX Сакральне і профанне

За містечком, на далекому пагорбі, стояв моторобудівний завод компанії «Двадцяте сторіччя». Стіни, покрівля і димові труби на позір здавалися неприступні й міцні. Зовні він був у повному порядку, за винятком водонапірної вежі – її бак помітно перекособочився.

Не помітивши на зарослих пагорбах і натяку на дорогу до заводу, вони під’їхали до найближчого будинку, з комина якого цідився ріденький струмінь диму. Двері були відчинені. Почувши звук автомобільного двигуна, на порозі виникла стара жінка. Згорблена, опухла, у сукні з мішковини, вона ледь волочила ноги. Стара байдужісінько глянула на машину; в неї були порожні очі істоти, яка вже давно не здатна була відчувати нічого, крім утоми.

– Покажіть нам, будь ласка, дорогу до заводу, – попросив Ріарден.

Жінка відповіла не відразу; здавалося, що вона забула, як розмовляти:

– До якого такого заводу?

– До того, – показав Ріарден.

– Так він же закритий.

– Я знаю. Але чи є до нього якась дорога?

– Не знаю.

– Будь-яка, бодай стежка.

– У лісі їх багацько.

– А машина проїде?

– Хтозна.

– То як же нам туди дістатися?

– Не знаю.

За її спиною вони роздивилися вбогу обстановку хати.

Закидана ганчір’ям газова плита, що її не було як використовувати. Духовка слугувала шафкою. У кутку – складена з каміння пічка, в якій горіло кілька дровиняк, нагріваючи брудний чайник… Стіною тягнулася довга смуга сажі. На ніжках від столу було припасовано білий предмет: знята зі стіни чиєїсь ванної порцелянова раковина, вщерть наповнена підгнилою капустою. У пляшці стирчала лойова свічка. На підлозі не залишилося жодної фарби; сірі шкарубкі дошки здавалися втіленням болю в кістках цієї жінки, яка рачкувала над ними і мила, аж поки не програла битву з брудом, що нарешті в’ївся остаточно.

За старою мовчки, одне по одному, зійшовся цілий виводок дітей. Вони дивилися на автівку не з притаманною для їхнього віку допитливістю, а напружено й уважно, мов дикуни, готові втекти за щонайменшого натяку на небезпеку.

– А скільки до заводу кілометрів? – запитав Ріарден.

– П’ятнадцять, – відповіла жінка і додала: – А може, й п’ять.