Розділ IX Сакральне і профанне

– Ну, звісно! Коли я був молодий, цю фірму вважали однією з найкращих, якщо не найкращою. Пригадую, закрилась вона якось дивно… Правда, не пам’ятаю вже, що саме тоді насторожувало.

Вони три дні розпитували-довідувалися в людей, але нарешті таки знайшли цю вибілену, закинуту дорогу і їхали тепер у зливі жовтого листя, що здавалося морем золотих монет, до колишньої компанії «Двадцяте сторіччя».

– Генку, а що, як із Тедом Нільсеном щось станеться? – перервала мовчанку Даґні.

– Чому раптом із ним має щось статися?

– Не знаю, але ж… Але був же Дуайт Сандерс. Був і нема. А разом із ним зникло й «Об’єднання Локомотивів». Інші заводи неспроможні виробляти дизелі. Я вже перестала вірити обіцянкам. До того ж… Який сенс у залізниці, яка не має рушійної сили?

– І це стосується не лише залізниці.

Вітер колихав дерева, тріпотіло листя. Кілометри намотувалися на кілометри, а довкола були самі лише чагарі, дерева, живе, як вогонь, зілля всіх відтінків червоно-рудого: здавалося, вони щось святкують, палахкотячи своїм буйним незайманим багатством.

Ріарден усміхнувся:

– Знаєш, а в глушині щось таки є. Вона починає мені подобатися. Це якась нова, невідкрита країна.

Даґні радісно кивнула:

– Тут хороший ґрунт. Поглянь, яка розкішна рослинність. Я б вирубала всі ці чагарі й збудувала…

Усмішки враз вивітрилися з їхніх облич. Знахідка, що вони її одночасно помітили в траві, виявилася іржавим циліндром без насоса: на ньому ще навіть залишилися рештки циферблата.

Крім нього залишилося небагато доказів присутності тут колись цивілізації. Кілька обвуглених стовпів, бетонний блок й іскорки скляного пороху на місці бензозаправки – все потопало в кущах і було помітне лише пильному поглядові, а за два-три роки рослинність мала цілком поглинути й ці рештки цивілізації.

Вони одночасно відвернулися і поїхали далі, не доскіпуючись, що можуть іще приховувати монолітні хащі. В машині запанувала тяжка мовчанка: залишалося лише гадати, – скільки всього вже поглинули бур’яни та кущі.

Дорога обірвалася на повороті при пагорбі. Перед ними виникло перекопане пустище, над яким із клаптів землі та асфальту стирчало кілька каркасів бетонних блоків. Хтось тут добряче попотів, – розтрощив стіни і вивіз великі уламки; жоден бур’ян не міг вирости на цій, тепер безплідній, землі. На гребені далекого згірка, на тлі неба, як хрест на велетенській могилі, стояв перекосохняблений телеграфний стовп.

Добрячі три години вони проколювали тишу, перш ніж проповзти на мінімальній швидкості по тванькому бездоріжжю – через рови, по коліях, по колесах покинутих возів – до сельбища за пагорбом, на вершечку якого стримів телеграфний стовп.

Усередині кістяка колишнього промислового містечка стояло кількоро покинутих будинків. Усе, що можна було, давно вже вивезли; Даґні помітила там купку людей.

Будівлі перетворилися на прямовисні руїни, створені не часом, а людиною, що покинула по собі безладно віддерті дошки, кавалки покрівлі, продуховини в змародерених льохах. Здавалося, чиїсь сліпі, жадібні, ненаситні руки нишпорили навмання, цуплячи все, про всяк випадок, не знаючи, чи знадобиться це завтра.

Посеред руїн були й будинки, в яких іще жили; єдиний рух у цих містечках – це був дим із труб поодиноких людських помешкань.

На околиці стирчала залізобетонна коробка, що колись була школою; вона достоту скидалася на череп із порожніми очницями вибитих вікон… З неї звисали ріденькі пасемця волосся – обірвані дроти.