Розділ IX Сакральне і профанне

Ріарден відреагував невимушено, але витримавши перед тим паузу:

– Коли ти востаннє їздила відпочивати?

– Здається, два… ні, три роки тому.

– І де ти була?

– Гайнула на Адірондак на місяць. Правда, за тиждень повернулася.

– А я п’ять років тому. Тільки їздив у Орегон, – лежачи на спині, він роздивлявся стелю. – А гайнімо разом у відпустку. Візьмемо мою автівку і поїдемо кудись на кілька тижнів, куди заманеться, просто їздитимемо путівцями, де нас ніхто не знає. Не залишимо адреси, не читатимемо газет, не братимемо телефонної слухавки – жодних офіційних контактів.

Вона підвелася. Підійшовши до Ріардена, зупинилася біля канапи і глянула на нього; за спиною в неї горіла лампа, тому обличчя видно не було – Даґні не хотіла, щоб він помітив її старанно стримувану усмішку.

– Ти ж зможеш узяти відпустку на кілька тижнів? – запитав Ріарден. – Усе працює, проблем не повинно виникнути. Бо найближчі три роки такої нагоди вже не буде.

– Добре, Генку, – вона щосили намагалася говорити спокійно.

– Ти згодна?

– І коли ти збираєшся їхати?

– У понеділок вранці.

– Добре.

Вона зробила рух, щоб відійти, та Ріарден схопив її за руку, притягнув і повалив на себе; утримуючи її в незручній позі, зануривши пальці у волосся, впився в її губи; другою рукою ковзнув від прикритих тонкою тканиною лопаток до талії, потім до ніг… Вона прошепотіла:

– От бачиш, а кажеш, що не потребуєш мене…

Вона відірвалася від нього і встала, відкинувши з чола волосся. Ріарден дивився на неї, лежачи; в його звужених очах мерехтіла іскорка особливої, глумливої зацікавленості господаря. Даґні помітила, що бретелька зсунулася з плеча, і комбінація повисла навскіс, оголивши груди, прикриті лише прозорою блузкою. Зібралася поправити, але Ріарден плеснув її по руці. Даґні всміхнулася, повагом відійшла і, обернувшись до нього, нахилилася над столом; пальцями зіперлася об край стільниці, плечі відвела назад. Саме такий контраст йому подобався – контраст штивного вбрання і напівоголеного тіла, контраст співвласниці залізниці й жінки, яка належала йому.

Зручно вмостившись на канапі і витягнувши схрещені ноги, Ріарден знову роздивлявся її поглядом власника.

– То кажеш, хочеш прокласти трансконтинентальну колію із ріарден-металу, міс віце-президент? – запитав він. – А що як я не дам тобі рейок? Тепер я можу перебирати замовниками і призначати їм будь-яку ціну. Якби це сталося рік тому, я вимагав би, щоб ти переспала зі мною.

– Шкода, що не вимагав.

– А ти погодилась би?