Розділ IX Сакральне і профанне

– А чи далеко до найближчого міста? – поцікавився Ріарден.

– Нема тут ніякого міста.

– Міста десь точно є. Я запитую, чи далеко вони?

– Не знаю.

На пустищі при будинку, на обривку телеграфного дроту, висіло якесь вилиняле шмаття. На вбогих грядках порпалися три кістлявих курки, четверта вмостилася на сідало з колишньої водопровідної труби. В калюжі, закиданої покиддю і сміттям, вмостилися дві свині; в тванюці було прокладено доріжку з уламків бетону, позиченого з дороги.

Щось заскреготіло віддалік, і Даґні з Ріарденом помітили чоловіка, який за допомогою корби і мотузки тягнув із криниці воду. Набравши, він неквапно попрямував до автомобіля. Два повних відра здавалися занадто важкі для тонких рук. Вік чоловіка складно було визначити.

Він став біля машини і почав її роздивлятися. Хитренькі й помисливі очиська раз по раз глипали на незнайомців.

Ріарден вийняв десять доларів і простягнув чоловікові:

– Покажете, як доїхати до заводу?

Той похмуро і байдужо подивився на гроші. Навіть не поворухнувшись, не простягнувши по них руки, не поставивши відер на землю. «Якщо на світі існує людина, цілком позбавлена жадібності, – подумала Даґні, – то ось вона».

– У нас тут гроші не ходять, – мовив він.

– Але ж ти якось заробляєш на життя?

– Ага.

– То що ж у вас замість грошей?

Чоловік поставив відра, немов допетрав, що не обов’язково гнутися під їхньою вагою.

– Ми грошима не користуємося, – мовив він, – просто міняємо одне на інше.

– А як ви торгуєте з людьми з інших міст?

– У нас не буває людей із інших міст.

– Важко вам жити.

– А вам що до того?