Розділ IX Сакральне і профанне

– Вона працюватиме краще. Це лише початок.

– Я вже склала план монтажу. В міру надходження грошей будемо сегментно замінювати колію рейками із ріарден-металу.

– Добре. Почнемо, коли захочеш.

– Перекину старі рейки на попереднє місце, інакше вони довго не протримаються. А за три роки ти зможеш їхати по власному металу до Сан-Франциско, якщо комусь раптом заманеться влаштувати там на твою честь банкет.

– За три роки я матиму заводи з виробництва ріарден-металу в Колорадо, Мічигані та Айдахо. Це – мій план.

– Твої власні? Філії?

– Так.

– А як же закон про зрівняння можливостей?

– Невже думаєш, що він протягне ще три роки? Ми влаштували їм таку демонстрацію, що всю гниль змиє. На нашому боці вся країна. Кому зараз спаде на думку зупинити цей процес? Хто захоче слухати маячню? Зараз у Вашингтоні працює лобі людей найвищого рівня. На наступній сесії вони збираються скасувати цей білль.

– Я… сподіваюся.

– За останні тижні я страшенно втомився: треба було закладати нові печі. Та зараз, коли все вже залагоджено, коли будівництво повноцінно триває, я можу сісти і відпочити. Можу посидіти за своїм столом, порахувати гроші, побайдикувати, як останній пройдисвіт, можу постежити за надходженням замовлень на метал і сформувати їх у чергу… До речі, коли в тебе завтра перший потяг на Філадельфію?

– Мм… Не знаю.

– Не знаєш? Що ж ти за віце-президент? О сьомій ранку я маю бути на заводі. Близько шостої в тебе нічого немає?

– Перший, здається, вирушає о п’ятій тридцять.

– То ти розбудиш мене вчасно, щоб я не запізнився, чи накажеш затримати потяг?

– Я тебе розбуджу.

– Добре.

Ріарден замовк, а Даґні дивилася на нього. Коли він прийшов, то мав виснажений вигляд; зараз його обличчя розгладилося – й натяку на втому.

– Даґні, – звернувся раптом; його інтонація змінилася, стала ніби інтимніша, – чому ти не захотіла, щоб нас бачили разом?

– Не хочу перетворюватися на частину твого… офіційного життя.