Розділ IX Сакральне і профанне

Довгу смугу, здавалося, було всипано борошном – це були кістки, розкидані пустелею, немов сонце і сніг зжерли всі сліди шин, бензину, сажі, все, що нагадувало б про цивілізацію. З кутастих тріщин у бетоні проросла трава. Дорогою не користувалися і не ремонтували багато років, але шпарин було не так уже й багато.

– Хороша дорога, – зауважив Ріарден. – Побудована надовго і вочевидь розрахована на інтенсивний рух.

– Так…

– Мені це не подобається.

– Мені теж, – Даґні хмикнула. – Але пригадай, як часто люди скаржаться, що рекламні щити псують пейзаж. Тут ці скиглії мали б змогу насолодитися незайманим пейзажем.

І додала:

– Ненавиджу їх.

Даґні не хотілося тривоги, що в’юнкою гадиною вповзала в радість дня. За останні три тижні вона часто відчувала невиразну тривогу, споглядаючи пейзажі, що пропливали перед кутастим капотом автомобіля. Вона всміхнулася: саме капот був нерухомою точкою відліку, поки земля проносилася повз них; він залишався центром, фокусом, мірилом безпеки в світі, що розчинявся, розпливався за вікном… Капот попереду і Ріарденові руки на кермі… Вона знову всміхнулася: їм випало бачити навколишній світ у звуженому форматі, і їй це подобалося.

Після першого тижня мандрів, поки вони їхали навмання невідомими перехрестями, він сказав їй:

– Даґні, а відпочинок конче мусить бути безцільний?

Вона сміхотливо відповіла:

– Ні. І на яку ж фабрику ти хочеш навідатися?

Ріарден усміхнувся – до своєї провини, якої не хотів визнавати, до пояснень, що до них не зобов’язаний був удаватися, – і відповів:

– Хочу поглянути на закинуту рудню біля затоки Сагіно. Кажуть, вона виснажена.

І вони вирушили через весь Мічиган до копальні. А потім ходили ярусами, що оточували вирву. Рештки крана рукою кістяка нависали в них над головами, і чиєсь іржаве пуделко від сніданку трапилось їй під ногу. Щось її тривожно вкололо, щось гостріше за печаль, але Ріарден бадьоро хмикнув:

– Виснажена. Та де там! Я покажу їм, скільки ще тонн руди і доларів можна буде витягти з цього місця!

Коли вони поверталися до машини, він сказав:

– Якби зараз знайти путню людину, то я б уже завтра купив цю рудню і приставив би її до праці.

Наступного дня, прямуючи на захід, а потім на схід, до рівнин Іллінойсу, він раптом сказав після тривалої мовчанки:

– Ні, доведеться таки почекати, поки скасують білль. Людина, здатна примусити запрацювати цю копальню, не потребуватиме моїх настанов. А той, кому потрібен буду я, не вартує ні цента.