Розділ Х Смолоскип Ваятта

Смолоскип Ваятта

– Хай Бог милує, мем! – промовив клерк із архівного бюро. – Ніхто не знає, кому належить цей завод зараз. І запитати немає в кого.

Він сидів за столом у кабінеті на першому поверсі. До нього рідко заходили відвідувачі; течки довкола були запилюжені. Він дивився то на блискучу автівку, що стояла перед його вікном, на брудному майдані, в центрі колись квітучого містечка, столиці округу, то переводив тьмяний неуважний погляд на двох незнайомців.

– Чому? – запитала Даґні.

Клерк безпорадно кивнув на купу паперів, що їх витягнув із течки:

– Тільки суд здатен визначити власника того всього, але достатньо компетентний суд навряд чи можна знайти. Якщо ці папери взагалі колись дійдуть до суду. Боюсь, що цього не станеться.

– Чому? Що ж там скоїлося?

– Ну, бо ту компанію продано… «Двадцяте сторіччя». Тобто, моторобудівну компанію. Її продали одночасно двом різним людям. Свого часу, два роки тому, це спричинило серйозний скандал. Але зараз, – він знову кивнув на гору документів, – усе перетворилося на папір, що чекає на судовий розгляд. І я, правду кажучи, не бачу, як можна буде визначити права на її власність чи й узагалі будь-які права.

– Розкажіть, будь ласка, що ж таки сталося?

– Останнім законним власником заводу була «Народна іпотечна компанія» з міста Рим у Вісконсині. Містечко розташоване по той бік від заводу, це звідси кілометрів п’ять на північ. «Народна іпотечна компанія» була доволі жвава контора, що на кожному кроці розводилася про вигідні кредити. Очолював її такий собі Марк Йонтц. Ніхто не знав, звідки той виник, і ніхто не знає, куди подівся зараз. Уже наступного ранку, коли та контора луснула, з’ясувалося, що Марк Йонтц продав «Двадцяте сторіччя» купці парубійків із Південної Дакоти, в яких іще молоко на губах не висохло. А крім них, передав ще й як заставу під позику одному банку з Іллінойсу. Коли вони приїхали подивитися на завод, то побачили, що Йонтц вивіз усі верстати і збув їх уроздріб бозна-кому. Тому завод зараз належить багатьом і водночас нікому. Зараз пацанва із Південної Дакоти, банк і адвокати кредиторів «Народної іпотечної компанії» позиваються одне на одного, претендуючи на права власності заводом, і жодна зі сторін не може вивезти звідти жодного колеса, попри те, що ніяких коліс там уже не залишилося.

– А за Марка Йонтца завод працював?

– Господи, мем, ні! Йонтц не здатен був керувати заводом. Він не хотів працювати, йому потрібно було просто отримати гроші. І йому це вдалося – взяв за цей завод більше, ніж будь-хто міг за нього дати.

Клерк не міг збагнути, чому світловолосий, суворий на вигляд чоловік, який сидів перед ним разом із жінкою, весь час глипає у вікно на свою машину, точніше, на великий, загорнутий у брезент, предмет, що стирчав із багажника.

– А що сталося із заводською документацією?

– Якою саме, мем?

– Виробничі звіти. Робочі документи. Емм… Особові справи?

– Нічого цього не збереглося. Завод просто розграбували. Непевні власники хапали все, що могли… Меблі, все, що могли вивезти, навіть якщо шериф чіпляв замок на двері. Папери і все решту, мабуть, забрали шакали зі Старнсвілля, – це там, у долині, їм непросто живеться. Найімовірніше, документи забрали для пічок і давно вже спалили.

– А чи нема тут колишніх робітників заводу? – запитав Ріарден.

– Ні, сер. Тут їх не варто і шукати. Всі вони жили в Старнсвіллі.