Розділ IX Сакральне і профанне

Сакральне і профанне

Вона подивилася на багряні кільця, схожі на браслети, що від плечей до зап’ястків проступили в неї на руці. Світло пробивалося крізь венеційські штори на вікні незнайомої кімнати. Над ліктем красувався синець у темних краплинках запеченої крові. Рука лежала на ковдрі, накинутій на Даґні. Вона відчувала свої ноги і стегна, а решта тіла було незбагненно легке, воно ніби зависло у повітрі на зітканому з сонячного проміння ложі.

Повернувшись до Ріардена, вона подумала: від його колишньої стриманості, від крихкої, мов шкло, офіційності, від погордливої готовності відкинути всі почуття не лишилося й сліду. Цей новий Генк Ріарден лежав поруч із нею в ліжку після бурі, що ні він, ні вона не могли її означити; бракувало слів, не було засобів, але вона жила в їхніх очах, звернених одне на одного, і вони хотіли дати їй ім’я, сформулювати, поділитися нею.

Ріарден бачив немов осяяне внутрішнім світлом обличчя юної дівчини, на вустах якої квітла усмішка; пасемце волосся по щоці спадало на голе плече, очі дивилися так, ніби вона готова була прийняти будь-які його слова, змиритися з усім, що спаде йому на думку.

Він легенько відгорнув пасмо, обережно, мов найкрихкішу коштовність; затримав волосся в пальцях. Ріарден глянув Даґні в очі, аж раптом підніс пасмо до вуст. У тому, як він цілував її волосся, сяяла ніжність, але в рухах пальців тремтів відчай.

Відкинувшись на подушку, він завмер, заплющивши очі. Лице здавалося юним і сумирним. Побачивши його на мить спокійним, Даґні раптом усвідомила всю глибину нещасть, що звалилися на Ріардена; вона подумала, що все нарешті минулося.

Він підвівся, не дивлячись більше на неї. Обличчя знову стало порожнє і замкнене.

Піднявши з підлоги одяг, почав одягатися, стоячи посеред кімнати спиною до неї. Він поводився не так, начебто її не було поряд, а так, начебто йому байдуже, що вона теж тут є. Точними, звичними економити час рухами він застібав сорочку, затягував пасок на штанах.

Схилившись на подушку, вона спостерігала, милуючись його зграбними рухами. Даґні подобалися ці сірі штани і сорочка – він здавався їй досвідченим механіком «Лінії Джона Ґолта», який опинився в полоні за ґратами з сонячного світла і тіней. Тільки от ґрати перетворилися на тріщини в стіні, нагадуючи переламану гілку «Лінії Джона Ґолта», завчасно сповіщаючи, що чекає на них там, за стіною, за венеційськими шторами… Втім, це може і почекати; їй зараз ні про що не хотілося думати. Даґні згадала перший доторк його вуст – вона могла собі дозволити тішитися спогадом, розтягнути мить, адже все решта зараз не мало жодного значення. Вона виклично всміхнулася до смужок неба, що зазирали крізь штори.

– Хочу, щоб ти знала, – Ріарден підійшов до ліжка, дивлячись на неї згори вниз. Він промовив це рівно, чітко і безбарвно. Вона покірно звела на нього погляд.

Ріарден продовжив:

– Я тебе зневажаю. Але ця зневага – дрібниця порівняно з тим, що я почуваю до себе. Я не люблю тебе. І ніколи не любив. Але я жадав тебе з найпершої миті, з найпершої зустрічі. Я жадав тебе, як жадають повію, з тією ж метою і з тієї ж причини. Два роки я проклинав себе, вважаючи, що ти безгрішна. Але це не так. Ти така ж низька тварина, як і я. Я мусив зненавидіти тебе за це знання. Але не можу. Вчора я вбив би кожного, хто б сказав мені, що ти здатна робити те, що я змушував тебе робити. Сьогодні я віддав би життя за те, щоб нічого не змінилося, щоб ти залишилася такою ж хвойдою, як є. Вся велич, яку я в тобі бачив… Я не проміняю її на непристойність твого хисту відчувати тваринну насолоду. Щойно ми були з тобою величні, пишалися власною силою. І ось що з нами сталося, ось що залишилося від нас… І я не хочу себе ні в чому дурити.

Він говорив повільно, ніби шмагав себе словами. В голосі не було жодних емоцій, крім силуваної приреченості; в інтонації лунало не прагнення виговоритися, а болісне – до самокатування – почуття обов’язку.

– Я пишався тим, що ніколи і нікого не потребував. Тепер я потребую тебе. Я пишався тим, що завжди чиню згідно зі своїми переконаннями. І капітулював перед бажанням, яке зневажав. Це бажання принизило мій розум, мою волю, моє єство, мою життєву силу до мерзенної залежності від тебе – не від Даґні Таґґарт, якою я захоплююся, а від твоєї плоті, твоїх долонь, твого рота і тих кількох секунд, коли скорочуються м’язи твого тіла. Я ніколи не порушував власного слова. Я ніколи не порушував власної клятви. Я ніколи не робив такого, що варто було б приховувати. Тепер я змушений буду брехати, робити щось потайки і ховатися. Коли чогось хотів, я привселюдно казав про своє бажання і так само привселюдно досягав мети. І ось моє єдине бажання міститься в словах, які мені навіть вимовити огидно. Але це єдине бажання. Я хочу володіти тобою, і задля цього відмовлюся від усього, що мені належить: від заводу, від свого металу, від досягнень усього мого життя. Я хочу володіти тобою ціною, більшою за власне життя: ціною поваги до себе. І хочу, щоб ти це знала. Не хочу жодних претензій, жодних сумнівів, жодних ілюзій стосовно нашого вчинку. Не хочу дурити себе коханням, оцінками, вірністю чи повагою. Я хочу, щоб на нас не залишилося ні клаптика честі, за який можна сховатися. Я ніколи не просив для себе ласки. Я зробив те, що зробив, – це мій вибір. Беру на себе всі наслідки і всю відповідальність. Це розпуста – я приймаю її, і не існує вищої чесноти, від якої я відмовлюся задля цієї розпусти. Тепер, якщо хочеш дати мені ляпас, – давай. Мені дуже цього хотілось би.

Даґні слухала його, сидячи в ліжку, притиснувши до горла краєчок ковдри. Спершу, і Ріарден це бачив, її очі недовірливо і гнівливо потемнішали. А потім йому раптом здалося, що вона почала слухати уважніше і помічати дещо більше, ніж вираз його обличчя, хоча її очі невідривно стежили за ним. Здавалося, вона вслухається в певне одкровення, про яке досі гадки не мала. І Ріарден раптом відчув, що його немов осяває дедалі яскравіший промінь світла, відображення якого він уже бачив на обличчі Даґні: замість недовіри протупав подив, а потім дивна ясність, тиха й іскриста.

Коли він замовк, Даґні зайшлася сміхом.

Ріардена приголомшило, що в ньому не було люті. Даґні реготала весело, заливчасто, радісно, вільно і розкуто. Так сміються, не шукаючи проблеми, а збагнувши, що її не існує.

Вона рішуче, навіть дещо картинно, скинула з себе ковдру.

Встала, побачила на підлозі свій одяг і відкинула його ногою.