Розділ IX Сакральне і профанне

– Аякже.

– В інтересах бізнесу? В рамках угоди?

– Якби йшлося про тебе – так. Тобі це сподобалось би, правда ж?

– А тобі?

– Так… – прошепотіла Даґні.

Ріарден підійшов, обхопив її за плечі й пригорнувся до грудей, прикритих тонкою блузкою.

А потім мовчки уважно на неї подивився.

– Що ти зробила з тим браслетом?

Він ніколи досі не заводив про це мови, тому Даґні не відразу змогла відповісти.

– Я зберігаю його.

– Хочу, щоб ти його носила.

– Якщо люди здогадаються, тобі вестиметься гірше, ніж мені.

– Одягни його.

Даґні дістала браслет. Мовчки, не зводячи погляду з його обличчя, вона простягнула до Ріардена руку: на долоні вилискувала синьо-зеленава стьожка. Дивлячись їй в очі, він клацнув застібкою на зап’ястку. І коли ланцюжок з’єднався під його пальцями, Даґні нахилилася і поцілувала їх.

Земля сувоєм розгорталася під капотом автомобіля. Шосе, що звивалося серед пагорбів Вісконсину, було єдиним свідченням людської праці, хистким містком, перекинутим через океан чагарників, дерев та буйного зілля. Цей океан гойдався рівними хвилями жовтогарячої піни; вздовж схилів здіймалися ріденькі червоні струмені, в долинах під блідо-блакитним небом розкошували поодинокі зелені острівці. Машина, наче намальована на яскравій поштівці, скидалася на ювелірний виріб, сонце вигравало на хромованій сталі, а в чорній емалі відбивалося небо.

Випроставши ноги, Даґні затишно примостилася в куточку біля вікна; їй подобалося широке зручне сидіння і лагідний дотик сонця до плечей; подобалася розкішна місцевість.

– А мені хотілось би зараз побачити рекламний щит, – заявив Ріарден.

Даґні зареготала: він прочитав її думки.

– Що і кому тут продавати? Ми вже годину не бачили жодного будинку, жодної машини.

– Саме це мені й не подобається, – він ледь нахилився над кермом із невдоволеним виразом. – Поглянь на дорогу.