Розділ VI Некомерційне

Некомерційне

Ріарден притиснувся чолом до дзеркала, намагаючись позбутися всіх думок. Тільки так можна буде пережити цей вечір, казав він собі.

Він зосередився на полегшенні, яке відчував від холодного доторку скла, міркуючи, в який спосіб можна змусити розум вимкнутися, коли все життя тренував його безвідмовно і цілодобово пильнувати. Ріарден не міг збагнути, чому так важко зараз примусити себе застібнути кілька чорних перламутрових ґудзиків на білій накрохмаленій сорочці, адже досі це робилося автоматично.

Настала річниця їхнього з Ліліан весілля, і його завчасно було попереджено, що саме сьогодні дружина влаштовує з цієї нагоди прийняття.

Він пообіцяв не проґавити цього свята, наївно заспокоюючи себе, що до події аж три місяці, і що він відвідає вечірку так само, як будь-який інший захід у своєму вщерть переповненому розкладі. Потім, упродовж кварталу з вісімнадцятигодинних робочих днів, він успішно забув про свято, аж поки півгодини тому, пообіді, секретарка зайшла до нього в кабінет і штивно нагадала:

– Містере Ріарден, у вас сьогодні прийняття.

Вигукнувши: «Милий Боже!», – він скочив на ноги і мерщій подався додому; кинувся сходами вгору, на ходу здираючи з себе робочий одяг, щоб устигнути перевдягнутися. Він розумів лише, що мусить квапитися, але жодним чином не усвідомлював мети цього поспіху.

Та коли нарешті второпав, що на нього чекає, то застиг, наче громом ударений.

– Ти не думаєш ні про що, крім своєї роботи, – цей вердикт Ріарден чув протягом усього свого життя.

Йому завжди натякали, що бізнес – це такий собі гріховодницький культ, до якого не варто втягувати порядних громадян; ганебна необхідність, до якої вдавалися, але воліли про неї мовчати; розводитися на такі теми означало ображати шляхетні людські почуття; так само, як слід змивати з рук машинне мастило, повертаючись додому, так і залишені бізнесом плями треба змивати зі свого розуму, перш ніж переступити поріг – святая святих – вітальні. Хоч Ріарден і не дотримувався такої віри, та коли йшлося про членів його сім’ї, сприймав її як належне. Він вважав цілком природним – по-дитячому відкинувши сумніви і не намагаючись озвучити своєї думки, – що віддав себе на поталу якійсь темній релігії, вірі, якій був беззастережно відданий, але яка зробила його банітою, вигнанцем серед людей, що на їхнє співчуття годі було сподіватися.

Теоретично він розумів, що зобов’язаний гарантувати дружині певну частку себе і свого життя окремо від бізнесу. Але він ніколи не знаходив такої можливості і навіть не міг витиснути з себе й крихти докорів сумління. Він не міг ані примусити змінитися себе, ані ображатися на її обвинувачення.

Він місяцями не звертав на Ліліан уваги. Аби ж то місяцями – роками! – впродовж усього їхнього восьмирічного шлюбу. Її зацікавлення геть не обходили Ріардена; він не мав щонайменшого бажання навіть довідатися, в чому вони полягають.

У Ліліан було безліч друзів; він знав, що імена багатьох із них належать до скарбниці вітчизняної культури, але ніколи не мав часу зустрітися з ними чи принаймні ознайомитися з досягненнями, завдяки яким ті люди здобули собі славу. Він знав лише, що часто мигцем бачив їхні обличчя на обкладинках журналів. І Ліліан ображається цілком справедливо; якщо дружина спілкується з ним не надто лагідно, то він вартий осуду і цілком заслуговує на таке ставлення; а якщо сім’я називає його безсердечним, то так воно і є.

Він був нещадний до себе – завжди і в усьому. Коли виникала проблема на сталеливарні, перше, що робив Ріарден, – починав шукати, де він припустився помилки; ніколи не намагався знайти винних, окрім себе; лише від себе самого вимагав досконалості. Не визнавав за собою жодних переваг: хоч яка була провина, вона завжди лягала на нього. Але на заводі бажання виправити помилку спонукало його до дії, а вдома це не мало жоднісінького ефекту… «Ще кілька хвилин…» – думав він, заплющивши очі й притулившись лобом до дзеркала.

Він не міг примусити замовкнути свій балакучий мозок. Це було однаково, що намагатися зупинити голою рукою струмінь води з зірваного пожежного гідранта.

Колючі цівки зі слів і картинок батожили його мозок…

Години, думав він, години поспіль треба витратити на споглядання цих облич; години, сповнені нудьги, якщо гості будуть п’яні, й огиди від їхніх порожніх мармиз, поки вони тверезі; скільки ж часу доведеться вдавати, що ти не помічаєш ані того, ані іншого; скільки доведеться витиснути з себе фраз, коли геть немає чого казати, – і все тоді, коли цей час був йому ґвалт як потрібен, щоб знайти наступника для керівника прокатних станів, який раптово і без пояснень звільнився… І це слід було почати робити негайно, бо працівників такого ґатунку знайти неймовірно складно. А як щось піде не так, і роботу прокатного стана буде порушено, то виникне загроза зриву лиття рейок для «Таґґарт Трансконтиненталь».

Він згадав німе обвинувачення, погляди родичів, сповнені докору, довготерпіння та презирства, коли вони помічали щонайменшу ознаку, чергове свідчення Ріарденової відданості роботі та марність його мовчазної надії на те, що вони, можливо, подумають, начебто «Сталь Ріардена» не на першому місці в його житті. Так п’яниця вдає цілковиту байдужість до алкоголю перед людьми, які презирливо спостерігають за ним, чудово знаючи про його ганебну слабкість…

– Я чула, вчора ти повернувся додому о другій ночі… Й де ж це ти був? – запитувала мати за вечерею.