Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

«Лінія Джона Ґолта»

Робітник усміхнувся до Едді Віллерса, який сидів навпроти нього за столиком.

– Я тут почуваюся втікачем, – мовив Едді. – Мабуть, ти знаєш, чому мене не було тут кілька місяців?

Він кивнув у бік кахляної стіни підземного кафетерію:

– Тепер я щось на кшталт віце-президента, начальника виробничого відділу. Тільки, заради Бога, не ставтеся до цього серйозно. Я тримався щосили, але таки мусив утекти, нехай лише на один вечір… Коли вперше прийшов сюди після мого, з дозволу сказати, підвищення, всі витріщилися на мене так, що я вже не наважився повертатися. А це подумав, нехай собі дивляться, мені байдуже. Ти інакший. Я радий, що тобі байдужісінько… Ні, я вже два тижні її не бачив. Але щодня ми спілкуємося по телефону, іноді навіть двічі на день… Так, знаю, що їй там несолодко, але вона любить свою роботу. Що ми чуємо в телефонній трубці – звукові вібрації, правда ж? Її голос лунає у слухавці так, немов перетворюється на пульсацію світла – якщо ти, звісно, розумієш, про що я. Вона в захваті від цієї жахливої битви: самотньої, але переможної… Авжеж, вона перемагає! Знаєш, чому останнім часом газети нічого не пишуть про «Лінію Джона Ґолта»? Бо все там чудово… От лише… Кращої колії, ніж із ріарден-металу, досі не існувало на світі, та чи буде з неї користь, якщо нам забракне достатньо потужних двигунів, щоб мати змогу скористатися її перевагами? Поглянь на ці латані-перелатані вугільні паротяги, що в нас залишилися – вони ж теліжаться, мов старі трамваї… Але надія є. Фірма «Об’єднання Локомотивів» збанкрутувала. За останні тижні для нас це найрадісніша подія, бо підприємство купив Дуайт Сандерс, чудовий молодий інженер, власник найкращого авіаційного заводу в країні. Щоб придбати «Об’єднання Локомотивів», він змушений був продати свій завод братові. До речі, щодо законопроекту про зрівняння можливостей. Ясно, що про все було завчасно домовлено, але хто про це казатиме? Принаймні ми нарешті отримаємо свої дизелі. Дуайт Сандерс здатен зрушити все з мертвої точки… Авжеж, вона на нього розраховує. А чому ти запитуєш?.. Так, зараз він дуже для нас важливий. Ми щойно уклали з ним угоду на перші дизельні тепловози його заводу. Коли я зателефонував, щоб сказати про контракт, вона засміялася: «От бачиш? Хіба варто чогось боятися?». Вона так сказала, бо знає – я їй ніколи не говорив, але вона все одно знає, – що я боюся… Так, боюся… Хтозна… Навряд чи я боявся б, якби знав причину. Знаючи причину, можна щось зробити. Але це… А ти не зневажаєш мене за те, що я став віце-президентом?.. Хіба ти не розумієш, що це несправедливо?.. Та яка там честь? Гадки не маю, хто я насправді: мартопляс, привид, дублер чи просто дурна маріонетка. А сидячи в її кабінеті, в її кріслі, за її столом, почуваюся ще гірше: наче я вбивця… Та розумію, що я просто заступаю її – і це справді почесно, – але чомусь, у незбагненний спосіб, з’ясовується, що я виявився дублером Джима Таґґарта. Навіщо вона взагалі залишала заступника? Чому вона змушена ховатися? Нащо її виставили з контори? Ти знаєш, що їй довелося переїхати в діру, засиджену мухами, навпроти входу у відділ пошти і багажу? Навідайся колись, побачиш, який вигляд має офіс фірми «Джон Ґолт». Утім, всі знають, що вона й далі керує «Таґґарт Трансконтиненталь». Чому вона змушена приховувати свою видатну справу? Чому вони її не поважають? Чому крадуть її досягнення, а я виконую роль перекупника награбованого? Чому роблять усе можливе, щоб завадити її успіху, коли вона і лише вона рятує їх від банкротства? Чому, замість подяки за порятунок, вони збиткуються з неї?.. Що сталося? Чому ти дивишся на мене такими очима?.. Так, думаю, ти все розумієш… У всій цій історії є дещо таке, чого я не можу збагнути, щось зле. Тому я і боюся… Сумніваюся, що все саме собою залагодиться… І хоч як це дивно, думаю, що і вони це розуміють – Джим, його дружки, всі, хто залишився в цій будівлі. Тут скрізь пахне підлістю і провиною. Підлість, провина і мертвотність. «Таґґарт Трансконтиненталь» схожий на людину без душі… На людину, яка зрадила власну душу… Ні, її це не обходить. Останнього разу приїхавши до Нью-Йорка, вона залетіла в мій кабінет (тобто, в її кабінет), розчахнула двері й каже: «Містере Віллерс, мені добре було б мати місце станційного чергового. Чи могли б ви надати мені таку можливість?» Почувши це, я хотів послати під три чорти всіх на світі, та я розреготався, бо страшенно радий був її бачити. До того ж, вона теж так сонячно розсміялася. Приїхала просто з аеропорту – в брюках і літній курточці. Була неймовірно красива, хоч і з обвітреним обличчям. Така, немов щойно з відпочинку. Вона жестом примусила мене не покидати її місця, тобто – її крісла; сіла з протилежного боку столу і взялася розповідати про новий міст «Лінії Джона Ґолта»… Ні. Ні, я ніколи не допитувався в неї, чому вона обрала саме цю назву… Хтозна. Не знаю, яке значення ця назва має саме для неї… Можливо, це певний виклик… Але не розумію, кому саме… Насправді, це нічого не означає, абсолютно нічого, бо жодного Джона Ґолта насправді не існує. Та я не хочу, щоб вона використовувала це ім’я… А ти? Як це тобі? Щось не чую в твоєму голосі радості…

Вікна контори «Лінія Джона Ґолта» виходили в темний завулок.

Зі столу Даґні не видно було неба, бо весь краєвид застилала бічна стіна величезного хмарочосу «Таґґарт Трансконтиненталь».

Зараз її штаб-квартира складалася з двох кімнат на першому поверсі хисткої будівельки. На горішніх її поверхах уже було небезпечно перебувати. Але на перших досі тулилися напівзбанкрутілі підприємці; як і сам будинок, вони існували винятково завдяки інерції, – такий собі відгомін минулого.

Нове місце їй подобалося: можна було зекономити. Тут не було ні зайвих меблів, ні людей. Вся обстановка – з комісійок. Працівники були добірні. Найкращі з тих, кого вона могла знайти. В моменти рідкісних і нетривалих наскоків у Нью-Йорк, Даґні бракувало часу роздивитися робоче приміщення. Зауважувала просто, що кімната відповідає своєму призначенню, себто цілком годиться для роботи.

Того дня вона стояла біля вікна, дивлячись на тонкі патьоки дощу на склі, на стіну будинку навпроти.

Було за північ. Її нечисленні працівники вже пішли додому. На третю ранку вона повинна була дістатися в аеропорт – мала повертатися в Колорадо. Все необхідне вона вже доробила, залишалося тільки переглянути звіти Едді. Зрозумівши, що поспішати нікуди, вирішила трохи перепочити. Читання звітів потребувало уваги, а вона вже занадто стомилася. Їхати додому спати – вже пізно, вирушати в аеропорт – зарано. «Але ж ти і виснажилася…» – насмішкувато подумала Даґні й взялася нетерпляче чекати, коли вже нарешті мине цей паскудний настрій. Швидше б уже…

До Нью-Йорка вона прилетіла несподівано, скорившись раптовому настрою; почувши в новинах зо два коротких речення, за двадцять хвилин уже сиділа за штурвалом свого літака. По радіо повідомили, що Дуайт Сандерс раптово, не пояснивши причини, згорнув свою діяльність. Вона поквапилася в Нью-Йорк, щоб розшукати його і спробувати відрадити.

Та вже в повітрі, перетинаючи континент, відчула, що навряд чи знайде бодай слід цього чоловіка.

Нерухомим туманним маревом за вікном висів весняний дощ. Даґні дивилася на розчепірену пащу входу в поштово-багажне відділення вокзалу «Таґґарта», чи Терміналу, як його почали називати останнім часом. Усередині серед сталевих балок стелі горіли лампочки, на вичовганій бетонній підлозі кількома штабелями лежав багаж. Здавалося, що відділ вимер.

Даґні поглянула на тріщину, що блискавкою перетинала стіну її кабінету. Ніде не було чути ні звуку. Вона залишилася сама серед руїн цієї будівлі. Було дуже легко уявити, що, крім неї, в усьому місті не залишилося нікогісінько. Заполонило відчуття, яке вона вже котрий рік намагалася здолати: самотність, значно нестерпніша за цю мить, за лунку тишу обшарпаної кімнати, за вологу безлюдну вулицю, – самотина сірої пустки, самотина без мети, до якої варто прагнути; самотина її дитинства.

Вона підвелася і наблизилася до вікна. Притиснувши обличчя до скла, Даґні вдалося охопити поглядом усю величезну будівлю «Таґґарт», що її стіни сходилися до далекої вежі, яка впиралася чи не в самісіньке небо. Подивилася на темне вікно свого колишнього кабінету. Почувалася, мов на засланні, з якого не повертаються, – здавалося, від цієї будови її відділяє дещо значно більше, ніж тонка віконна шиба, марево дощу і кілька місяців.

Притиснувшись носом до вікна, вона стояла в кімнаті, зі стін якої сипався тиньк, роздивляючись обриси всього, що так сильно любила. Даґні не могла збагнути походження власної самотності. Її можна було змалювати лише так: це не той світ, у якому мені хотілось би жити.

Колись, у шістнадцять років, дивлячись до довгу колію лінії «Таґґарт», що, як і обриси цього хмарочоса, сходилася десь в одну далеку цятку, вона сказала Едді Вілерсу, що їй завжди здавалося, начебто ці рейки тримає в руках людина, що стоїть десь за обрієм. Це не її батько і не хтось зі співробітників. Хтось інший, і вона його колись неодмінно зустріне.

Труснувши головою, відганяючи цю ману, Даґні відвернулася від вікна.