Розділ IX Сакральне і профанне

– Пам’ятаю.

– Я знаю, що ти хотіла цим сказати… Ще тоді знав.

Дивився їй просто в очі. Даґні похнюпилася.

Ріарден замовк; а коли знову заговорив, голос його лунав уже весело:

– Найгірше в людях, це коли вони розсипають не образи, а компліменти. Не перетравлюю цього, а саме ними мене сьогодні частували. Якщо їх послухати, то як же всі мене потребують: місто, країна, весь світ… На їхній погляд, справжньої слави здобувається той, хто спілкується з людьми, які його потребують. А я терпіти не можу людей, які мене потребують.

Він глянув на Даґні:

– Скажи, ти мене потребуєш?

– Несамовито потребую, – цілком щиро відповіла вона.

Ріарден зареготав.

– Ні. Я не про це. До того ж, ти кажеш це не так, як вони. – І як же я це кажу?

– Як торговець, як людина, яка платить за те, чого хоче. А вони лепечуть, наче канюки, які тицяють до тебе бляшані миски.

– Генку, я за це… плачу?

– Не вдавай незайманку. Ти чудово розумієш, про що я.

– Аякже, – відповіла Даґні; вона всміхалася.

– Хай ідуть усі до бісової матері! – він безтурботно махнув рукою і солодко потягнувся, змінивши позу і насолоджуючись можливістю розслабитися. – З мене погана публічна персона. Але хай там як, тепер це не має значення. Нам не треба перейматися, що вони бачать, а чого не бачать. Нехай просто дадуть спокій. Шлях перед нами відкрито. Який наш наступний проект, міс віце-президенте?

– Трансконтинентальна магістраль із ріарден-металу.

– І коли вона тобі потрібна?

– Завтра вранці… Через три роки, починаючи відсьогодні.

– І ти подужаєш її за три роки?

– Якщо «Лінія Джона Ґолта»… тобто, «Ріо-Норте» працюватиме так, як зараз.