Розділ VI Некомерційне

– Облиш, – відмахнувся Ріарден. Весь час пам’ятаючи про те, щоб мимоволі не образити їхніх почуттів, він усе ж не втримався і додав: – Знали б ви, скількох зусиль мені вартувало, щоб опинитися зараз на самоті.

– От бачиш? – Ліліан усміхнулась. – Радіти життю і людському спілкуванню для нього значно складніше, ніж вилити тонну сталі. Інтелектуальні потреби зайві на торговищі.

Філіп засміявся.

– Я переймаюся не інтелектуальними потребами. Чи ти справді впевнена щодо його пуританства? На твоєму місці, Ліліан, я б не дозволяв Генрі роззиратися тут без нагляду – сьогодні занадто багато гарних жінок.

– Генрі й думки про подружню зраду? Філіпе, ти лестиш братові та переоцінюєш його зухвалість, – холодно і штучно усміхнувшись чоловікові, Ліліан пішла.

Ріарден поглянув на брата:

– На біса ти це робиш?

– Ой, не корч із себе святого! Вже й пожартувати не можна?

Безцільно тиняючись у натовпі, Даґні міркувала, навіщо вона погодилася на цю вечірку? І здивувалася з власної відповіді: їй хотілося побачити Генка Ріардена. Видивляючись його в юрбі, вона зауважила разючий контраст. Обличчя решти присутніх, здавалося, зліплені з взаємозамінних деталей – кожне начебто прагнуло розчинитися в загальній одноманітності, натомість усі вони просто розтікалися, танули. Ріарден же – кутастий, блакитноокий, із попелясто-русявим волоссям – був немов витесаний із льоду; здавалося, його лице проступає у яскравих променях світла з густого навколишнього туману.

Вона мимоволі позирала на нього, хоча жодного разу так і не впіймала перестрічного погляду. Даґні не вірила, що він навмисно її уникає – на це не було жодних раціональних підстав. А втім, вона відчувала, що так воно і є. Хотілося підійти до нього і переконатися, що вона помиляється. Та щось її зупиняло, і Даґні не могла зрозуміти, що саме.

Ріарден мужньо витримав спілкування з матір’ю та двома її приятельками, яких, на материне прохання, мусив розважити спогадами про свою нелегку буремну юність. Генрі підкорився, намагаючись переконати себе, що вона по-своєму пишається сином. Йому здавалося, начебто матінка відчайдушно намагається продемонструвати, що саме вона в усьому його підтримувала і була невичерпним джерелом його успіху. Неймовірно зрадів, коли жіночки його відпустили, і негайно сховався у затінку ніші біля вікна.

Він трохи там постояв, ніби намагаючись знайти фізичну підтримку в цьому усамітненні.

– Містере Ріарден, – пролунав раптом напрочуд безтурботний голос, – дозвольте мені представитися. Франциско д’Анконія.

Ріарден приголомшено обернувся. В манері та голосі д’Анконії вчувалося дещо геть не притаманне більшості людей – щира повага.

– Вітаю, – уривчасто і стримано, але він усе-таки відповів.

– Я помітив, що місіс Ріарден уникає необхідності нас познайомити, і я здогадуюся, чому. Волієте, щоб я покинув ваш дім?

Для більшості Ріарденових знайомих було цілком нетипово – означувати проблему замість того, щоб старанно її уникати. Це було так приємно і приголомшливо-несподівано, що Ріарден не відразу спромігся відповісти; певний час просто мовчки вивчав обличчя д’Анконії. Франциско промовив це дуже просто: ані ущипливо, ані благально; навпаки, визнаючи як Ріарденову гідність, так і власну.

– Ні, – відповів нарешті Генрі, – хоч що спало вам на гадку, я цього не казав.

– Дякую. У такому разі, дозвольте з вами поговорити.

– Що спонукає вас спілкуватися зі мною?