Розділ VI Некомерційне

– Добре, – мовив він невиразно, – про що ж ви хочете зі мною розмовляти, якщо моя довіра вас не обходить?

– Я хочу навчитися вас розуміти.

– Навіщо?

– У мене є підстави, але поки що це не має до вас стосунку.

– І що саме ви хочете в мені зрозуміти?

Франциско мовчки вдивлявся в темряву за вікном. Вогонь сталеливарень згасав. На обрії ледь маячів слабкий відблиск заграви, підсвічуючи рвані хмари, що неслися над землею тьмавими віхтями і зникали вдалечині. Чорні тіні гілок час від часу шмагали простір і зникали, наче уособлення вітру.

– Достоту жахлива ніч для будь-якої тварини, що заскочена зараз стихією на цій рівнині, – сказав Франциско д’Анконія. – В такі моменти починаєш цінувати сенс людського буття.

Ріарден трохи помовчав. А потім сказав, ніби відповідаючи на якесь власне чудне і неозвучене запитання:

– Цікаво…

– Що саме?

– Ви сказали мені те, про що я сам допіру подумав…

– Подумали?

– …тільки не встиг промовити.

– Хочете, я закінчу цю вашу думку?

– Закінчте.

– Ви стояли тут і споглядали бурю з найбільшою гордістю, яку тільки здатна відчути людина; бо в таку незатишну ніч у вашій оселі цвітуть літні квіти і походжають напівоголені жінки. Все це засвідчує вашу особисту перемогу над негодою. І якби не ви, чимало із присутніх тут були б зараз голі й безпорадні, покинуті на поталу вітрові посеред такої ж, як і ця, тривожної рівнини.

– Звідки ви це знаєте?

Ще не закінчивши фрази, Ріарден зрозумів, що цей чоловік насправді озвучив не його думки, а вбрав у слова власну найпотаємнішу, найособистішу емоцію. А сам Генрі, який за жодних обставин не розкрив би переживань, щойно своїм необачним запитанням їх видав. В очах Франциско промайнуло щось схоже на усмішку чи розуміння.

– Що ви можете знати про таку гордість? – різко кинув Ріарден, ніби намагаючись зневажливою інтонацією цього запитання стерти враження від попереднього.

– Це те, що я сам відчував у молодості.