Розділ VI Некомерційне

– Ми саме обговорювали цікавезну тему, – щиросердо сказала поважна добродійка. – Доктор Прітчетт розповідав нам, що нічого – це все.

– Безсумнівно, він орієнтується в цій темі краще за будь-кого, – серйозно відповів Франциско.

– Я й гадки не мала, що ви так добре знайомі з доктором Прітчеттом, сеньйоре д’Анконія, – мовила жінка, не розуміючи, чому професор так незадоволено сприйняв її попередню репліку.

– Я випускник великої школи, на яку нині працює доктор Прітчетт, – університету Патріка Генрі; вчився в одного з його попередників – Г’ю Акстона.

– Г’ю Акстон! – зойкнула приваблива молода жінка. – Але ви не могли, сеньйоре, ви замолодий. Я вважала, що це одне з великих імен… минулого сторіччя.

– Хіба за духом, мадам. Але не за фактом.

– Я думала, він уже давно помер.

– Ні, він і досі живий.

– То чому ж про нього більше нічого не чути?

– Дев’ять років тому він пішов у відставку.

– Хіба це не дивно? Коли політик або зірка йдуть у відставку, ми читаємо про це у газетах. А коли філософ – ніхто навіть не помічає.

– Дехто помічає.

Якийсь юнак здивовано мовив:

– Я вважав Г’ю Акстона одним із тих класиків, яких більше ніхто не вивчає, хіба що в рамках історії філософії. Нещодавно читав статтю, в якій про нього йшлося як про останнього захисника розуму.

– А чого вчив Г’ю Акстон? – поцікавилася поважна добродійка.

– Він учив, що все – це щось, – відповів Франциско.

– Сеньйоре д’Анконія, – стримано зауважив доктор Прітчетт, – це похвальна відданість вчителеві. Та чи можемо ми сприймати вас за зразок практичних наслідків його вчення? Ви його послідовник?

– Саме так.

Джеймс Таґґарт наблизився до гурту і чекав, щоб його помітили.

– Привіт, Франциско.