Розділ VI Некомерційне

Але кожної години свого життя, кожної його важкої та прекрасної миті, коли мозок стогнав від перенапруги, а м’язи боліли від утоми, кожного кроку, який піднімав його з копалень Міннесоти, перетворюючи нестерпні зусилля на золото, з усією глибокою повагою до грошей та до їхнього значення він ненавидів марнотратців, не гідних великого дару успадкованого багатства. «А ось, – подумав Ріарден, – наймерзотніший представник цього виду».

Він бачив, як Франциско д’Анконія зайшов, уклонився Ліліан, і занурився в натовп, ніби кімната, в якій він ніколи досі не був, належала йому.

Услід йому почали повертатися голови, ніби в маріонеток, яких він тягнув за мотузочки.

Повернувшись до Ліліан, Ріарден незлостиво (бо його презирство почало перетворюватися на подив) мовив:

– Не знав, що ти з ним знайома.

– Ми перетиналися на кількох вечірках.

– Він теж твій друг?

– Аж ніяк! – цілком щиро обурилася жінка.

– То нащо ж ти його запросила?

– Якщо вже він зараз у цій країні, то не можна влаштувати вечірку – вартісну вечірку, – не запросивши його. Якщо він приходить – це прикро, якщо не приходить – це суспільне тавро.

Ріарден зареготав. Ліліан нарешті розкрилась. Раніше вона стримувалася від такого штибу зізнань.

– Слухай сюди, – втомлено мовив Ріарден, – я не хочу псувати твою вечірку, тому доклади зусиль, щоб ми з ним не перетиналися. Не треба нас знайомити. Не хочу. Не знаю, як ти це зробиш, але ти досвідчена господиня, тому – вперед.

Побачивши Франциско, Даґні заціпеніла. Проходячи повз неї, він, не зупиняючись, стримано вклонився, і Даґні відчула, що цей момент відбився в його свідомості; обличчям прослизнула слабка тінь усмішки; Франциско ніби натякав, що все розуміє і не видаватиме їхнього знайомства. Вона відвернулася, сподіваючись, що протягом вечора таки вдасться уникнути спілкування.

До гурту навколо доктора Прітчетта приєднався Бальф Юбанк і похмуро проповідував:

– …ні, не можна сподіватися, що народ осягне вищі рівні філософії. Культуру слід забрати з рук ласих на гроші мисливців. Нам потрібна національна стипендія для літераторів. Це ганебно, що до митців ставляться, як до вуличних торговців, і що культуру продають, як мило.

– Себто, ви зараз намагаєтеся поскаржитися, що мило продається краще? – долучився Франциско д’Анконія.

Ніхто не помітив, як він підійшов; усім враз немов заціпило, і розмова урвалася. Більшість із присутніх не знали д’Анконію особисто, але чули про нього всі без винятку.

– Я про те… – гнівно почав Бальф Юбанк, але замовк. Він побачив на обличчях присутніх щиру цікавість, але навряд чи йшлося про філософію.

– Що ж, вітаю, професоре! – Франциско вклонився.

Без надмірного ентузіазму відповівши на привітання, доктор Прітчетт представив Франциско кількох людей.