Розділ VI Некомерційне

Франциско поглянув на нього з увічливим подивом.

– Чому ж, Джеймсе, – сказав він. – Я сподівався, ти це схвалиш.

– Схвалю?

– Я думав, ти вважатимеш розбудову копалень «Сан-Себастьян» утіленням найвищих моральних ідеалів. Ми колись часто сперечалися, тому я гадав, тобі буде приємно, що я чиню згідно з твоїми принципами.

– Про що ти?

Франциско скрушно похитав головою:

– Не збагну, чому ти називаєш мої зусилля гнилим шахрайством. Був переконаний, що ти вважатимеш їх чесною спробою втілити ідеї, які сповідує зараз увесь світ. Хіба егоїзм – це не зло? Я був цілком альтруїстичний у проекті «Сан-Себастьян». Бо чинити згідно з власними інтересами – погано. Я не мав із цієї справи жоднісінького зиску. Бо хіба ж це не паскудно – працювати заради прибутку? Я працював не задля наживи, тому й зазнав збитків. Невже хтось заперечить, що мета промислового підприємства – забезпечити прожиття найманих працівників? Копальні «Сан-Себастьян» були щонайуспішнішим підприємством у промисловій історії. Ці рудні не давали міді, зате гарантували гідне існування тисячам працівників, які протягом усього життя не могли б створити того, за що отримували в мене добрі гроші за день необов’язкової роботи. Хіба не загальновизнано, що власник – це паразит й експлуататор, і що саме на найманих працівників лягає все навантаження, саме вони уможливлюють виробництво? Я нікого не експлуатував. Я не обтяжував копалень «Сан-Себастьян» своєю непотрібною присутністю. Я довірив це справді достойним людям. Я особисто не оцінював вартості цього підприємства, а доручив це гірничому майстрові. Він був не надто хороший фахівець, зате гостро потребував роботи. Адже панує думка, що, беручи людину на роботу, маєш враховувати не її кваліфікацію, а запити? Хіба не всі переконані: щоб отримати товари, достатньо їх просто потребувати? Я виконав кожну моральну заповідь нашого часу. Я сподівався на вдячність і не розумію, чому мене клянуть?

Єдиним коментарем у раптовій тиші, що запанувала серед слухачів цього монологу, був пронизливий смішок Бетті Поп: вона нічого не второпала, зате зауважила вираз безпорадної люті на обличчі Джеймса Таґґарта.

Всі чекали на його відповідь. Їм був байдужий зміст запитання, людей зачарував акт чийогось приниження. Таґґарт вичавив поблажливу посмішку.

– Ти ж не очікуєш, що я серйозно поставлюся до цієї маячні? – спитав він.

– Свого часу, – відповів Франциско, – я не вірив, що бодай хтось здатен серйозно поставитися до цього пустослів’я. Я помилявся.

– Це нечувано! – голос Таґґарта почав підвищуватися. – Обурливо, коли людина ставиться до своєї суспільної відповідальності так бездумно і легковажно!

Він розвернувся і швидко пішов геть.

Франциско розправив плечі й розвів руками.

– Бачиш? Я ж казав, що ти не захочеш зі мною розмовляти.

Ріарден самотиною стояв у протилежному кутку зали. Філіп помітив його, наблизився і жестом покликав Ліліан.

– Ліліан, здається, Генрі зараз не надто весело, – єхидно посміхнувся він; хтозна, кому адресувалася ця іронія – Ліліан чи Ріардену. – Може, нам варто якось його розважити?

– О, дурниці! – заперечив Ріарден.

– Філіпе, мені завжди хотілося, щоб Генрі навчився розслаблятися, – мовила Ліліан. – Він завжди до всього ставиться занадто похмуро і серйозно. Невиправний пуританин. Я мрію бодай раз у житті побачити його п’яним, але вже давно втратила надію. Що ти пропонуєш?

– Гадки не маю! Але хай не стовбичить тут сам.