Розділ VI Некомерційне

Ріарден поглянув на нього. В обличчі Франциско не було й натяку на кпини чи жалощі до себе самого. Іконописні грані його обличчя та чисті блакитні очі випромінювали тихий спокій; незворушне лице було відкрите для будь-якого удару.

– І чому ж вам хочеться про це говорити? – під’юджений раптовим співчуттям, запитав Ріарден.

– Та хоч би й з вдячності, містере Ріарден.

– Із вдячності до мене?

– Якщо ваша ласка.

У голосі Ріардена з’явилися сталеві нотки.

– Я не просив про вдячність. Я її не потребую.

– Я й не казав, що потребуєте. Але з усіх, кого ви сьогодні рятуєте від бурі, лише я вам її висловив.

Після короткої мовчанки Ріарден глухо, майже погрозливо, запитав:

– Яка твоя мета?

– Я намагаюся звернути вашу увагу на тих, задля кого ви працюєте.

– Таке здатна сказати лише людина, яка за все своє життя жодного дня чесно не працювала, – до зневаги в голосі Ріардена додалося полегшення; його вже майже роззброїв сумнів щодо того, чи правильно він оцінив співрозмовника; зараз упевненість знову повернулася. – Ти не зрозумієш, якщо я скажу, що людина, яка працює, робить це винятково для себе, навіть коли тягне на карку всю вашу дурнувату отару. Тепер я вгадаю, що ти думаєш: прав далі свої теревені, мовляв, усе це – зло, а я – немилосердний егоїст. Так воно і є. І я не бажаю чути цієї несосвітенної маячні про абстрактну жертовність. Не хочу.

Вперше в очах Франциско він побачив людську реакцію, його палкий і юначий погляд.

– Ви помиляєтеся лише в одному, – відповів Франциско. – В тому, що свою справедливу огиду до абстрактної жертовності дозволяєте комусь вважати ґанджем і називати злом.

Поки Ріарден недовірливо витріщався на д’Анконію, той жестом вказав на юрбу у вітальні:

– Чому ви погоджуєтеся утримувати цих людей?

– Бо це – купка нещасних дітей, які відчайдушно, але вкрай незграбно борсаються, намагаючись вижити, а я тим часом навіть не помічаю цього тягаря.

– Чому ж ви про це їм не скажете?

– Про що?

– Що ви працюєте задля себе, а не заради них?