Розділ «ЯВА VIII»

Соня, лiкар, Калинович, Золотницький, а потiм Феноген.

Соня. Кiмната ваша готова. От дiвчина покаже.

Лiкар. Спасибi. (Пiшов за дiвчиною.)

Соня. Говорiть, що розказував без мене лiкар?

Калинович. Одно: треба зараз операцiю, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може, заснув.

Входе Феноген.

Здоров, Феноген.

Феноге н (цiлує в руку). Приїхали, благодiтель.

Золотницький. Ну що, Терентiй Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Лiхтаренко їм потрiбен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вiвцi замекали, i хотять сюди вийти подивиться з вiкна на овець, бо в ту кiмнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вiкнами раз у раз проганяють шматки овець (пiдходе до вiкна), коли починаються салгани. Он гляньте: справдi Куртц пригнав напоказ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо i за стiнами почуло любу серцевi овечу розмову.

Феноген. Ходiм, Софiя Терентьевна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татовi спокiй нужен. Лiкар забороняє йому вставать! Зараз треба операцiю робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Нiхто його не вдержить в лiжку, поки ноги дибають. Десять лiт тому назад Терентiй Гаврилович весь октябр мiсяць був бiля отар, жив в куренi, на дощi i сильно простудився: кашляв, голова болiла, пропасниця била, гiрше нiж тепер, так била, що вiд землi пiдскакувало все тiло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать i тисячу бикiв купили. Та хiба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнiв мало свiт родить.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата… Нi, ви йдiть, а я покличу лiкаря, та разом не пустимо i умовимо згодитись на операцiю.

Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пiшов в однi дверi, а Соня в другi.)