Розділ «ЯВА V»

З других дверей виходять Соня i Калинович.

Соня. Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби.

Соня. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь?

Калинович. Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права.

Соня. Так чого ж тодi боротьба? Диво.

Калинович. А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб…

Соня. Смертi? (Закриває лице. Пауза.) Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я… я… можу володiть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нiчого не знаю… Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче… Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну…

Калинович. Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть.

Соня (усмiхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?

Соня. От бачите, а менi i в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.