Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

Була така актриса Янова…

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?). І от, пам'ятаю, бенефіс Янової…

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової… Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести…

Ніколи не забуду…

Отой привратник провів мене до убиральні:

— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!

— Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральну і ткнув того букета…

В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло…

Вона, оте саме божество, навіть не обернулась до мене… А хлопці ж чекають:

— Ну як?

Я не знаю, що я сказав, на оте «Ну як?» — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!

От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув…

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!