Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамбля), а натомість посадила мені «дорослу» липу…

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева…

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт — і людини нема!

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю N «Радянський патріотизм». Ой, неправильно.

Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в батьківщину…

Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або… краще не говорити…

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю. Здохну, може, — і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був великий чоловік, з отакенним серцем. Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю п, — а де слів ізнайти? — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

— Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)