Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, п от р е б у є кращих квартирних умов!

Іменно — потребує! А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира…

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він характером не проситиме):

— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

— Діти! Жінки! От я! От я! Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок? Всіх я їх, дітей, бабушок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

I не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами, баладами…

…Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це, — член СП, — не так просто.

Член Спілки — він уже узаконений громадянин, він має право ніде не працювати, він — п и с а т е л ь. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться… Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, — але він п и с а т е л ь.

II червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?» Кіоск… Книжковий…

Прошу свої книжки… Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!

Ларьок… Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»…

Кілька питань (яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина сміється! Та як!