Розділ XXX

Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше — про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим — висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.

— Павле, — почувся знайомий голос.

Я обернувся і побачив Галінку.

— Уже все? — запитав я.

— Так! Поцілуй мене, Павле! — Вона вперше назвала мене на ім'я. — Це великий день для нас. — Галінка була якось радісно збуджена.

У мене закалатало серце.

— Що сталося?

— Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.

Я приголомшено дивився на неї.

— В чому справа, Галінко?

— Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.

— Не розумію.

— Слухай, — вона взяла мене за руку, — для тебе ця справа дуже важлива?

— Ну звичайно, — відповів я здивовано.

— Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?

— Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.

— Тепер буде інакше! — запально мовила Галінка.

— Не розумію.

— Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.