Розділ XXI

Журка, сопучи від люті, розірвав конверт. У ньому був аркушик паперу, списаний азбукою Морзе. Задихаючись від злості, Журка голосно прочитав:

«Просимо вибачити за помилку. Нас збили з пантелику мішки. Ми думали, що це ті собаки команчі. Ми пустили б вас одразу, але боялися, що ви будете сердитися. Просимо не входити до нашої зони, не порозумівшись з індійцями. Якщо хочете викурити з нами люльку миру, то приходьте о сьомій на галявину.

Мовчазний Біл, вождь могіканів».

Журка зібгав лист.

— Вони відкрито кепкують з нас! — гукнув він. — Ну, я ж їм покажу!

— Що ти хочеш зробити? — запитав я, наляканий виразом його обличчя.

— Ось я доберуся до них, вони запам'ятають мене на все життя!

Даремно я намагався переконати Журку, щоб він махнув рукою на всю цю історію і краще спробував би зав'язати з індійцями дружні стосунки.

Журка був незламний.

— Я їх навчу розуму! — тільки й повторював.

Він не хотів навіть слухати про люльку миру і зовсім без потреби розпочав війну з індійськими племенами, які жили в «Пристані».

Ми негайно вирушили в погоню, йдучи далі тією самою стежкою, на якій з нами трапилася така нещаслива пригода, ми знайшли опустіле таборище. Журка безжалісно повивертав постелі з листя та соломи і, нарешті, знайшов кусок тонкої пластмаси, з якої вирізані були кружальця. Не лишалося сумніву, що це обкладинка рукопису.

Зате ніде не було й сліду індійців. Ми тільки витратили багато часу на безнадійні розшуки. Кінець кінцем, Журка вирішив, що хлопці, мабуть, покинули «Пристань», і попрямував до виходу.

— Я наказав вам нікого не випускати, — грізно звернувся він до Кайтуса, який стояв на посту біля брами.

— Так точно, громадянине поручику, — виструнчився Кайтус.

— А проте хлопці втекли!

— Не може бути… — пробелькотів очманілий Кайтус. — Я ж увесь час дивлюся. Тут ніхто не виходив.

У Журки опустилися руки.

— У них є тут якісь сховища, — пробурмотів він.

Хотів негайно викликати взвод міліції і прочесати сад. Я ледве стримав його.