Розділ XXI

Ми глянули під ноги, і раптом кожен відчув, як щось гостре оповило шию і почало душити. Невже мотузка? І в ту ж мить якась важка заслона окутала наші голови. Я почав задихатися. В роті було повно шерсті. Не було сумнівів, мене накрили шерстяною ковдрою. Та поки я це зрозумів, мені підсікли ноги, і я на весь зріст витягнувся на землі. Відчував, як чиїсь вправні руки обкручують мене з усіх боків вірьовкою, немов кендюх. Потім почулися чиїсь притишені голоси. Видно, бандити сварилися поміж себе. Нарешті підняли мене з землі і понесли невідомо куди. Даремно я пручався, охоплений відчаєм. Зробивши кілька невдалих спроб, мокрий від поту і напівпридушений, я припинив опір.

Не знаю, скільки часу мене так несли. Кожна хвилина була мукою. Нарешті мене кинули на щось тверде. Ще деякий час я чув над собою голоси, а потім усе затихло.

З останніх сил я почав розпачливо метатися то в один бік, то в другий, і, кінець кінцем, мені пощастило притиснути черевиком кусок ковдри, а потім, згинаючись і випростуючись, вилізти з пут. Спітнілий і задиханий, я непевно звівся на ноги.

Я був у альтанці. На підлозі біля мене лежав довгий, темний тюк, який пружно згинався і розтягувався, немов якась страшна комаха в передсмертних корчах. Зсередини доходило розпачливе гудіння.

Я зрозумів, що це мій колега Журка, і поспішив йому на допомогу. Незабаром поручик, важко дихаючи, сидів на підлозі і страшенно лаявся.

— Нахабні щенята! Гультяї! Негідники!

Та ось він перестав лаятись і пошепки запитав:

— Як ти думаєш, нас хтось бачив?

— Здається, на щастя, ніхто, — відповів я.

— Слава богу, Павелеку, — простогнав Журка. — Ти уявляєш собі, як це принизило б наш авторитет?

— Можу собі уявити.

— Я мусив би піти у відставку. Сподіваюся, ти нікому не скажеш про цю ганьбу?

— А ти, — буркнув я, — міг би бути обережнішим, вирушаючи у місцевість, яку захопили індійці.

Журка заскреготав зубами.

— Прокляті байстрюки! Я їм покажу! Це ж грубий напад. Я займусь цією справою! Запроторю їх у виправний дім!

— Нікуди ти їх не запроториш. Не думаю, що ти захочеш розповісти про цю пригоду з нами. Це було б дуже нерозумно.

Журка знову вилаявся про себе.

— Але шкіру я їм спущу.

Він підвівся і, хитаючись на ногах, почав підтягати штани, обтрушувати мундир. Зненацька його погляд упав на голубий конверт, що лежав на порозі альтанки.

Журка схопив його і оглянув з усіх боків. На конверті було написано: «Лисячій Морді і Отруйній Кобрі».