Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

— Професійна звичка? — відповів питанням Павлиш.

— Не зрозуміла вас.

— Вчитель повинен бачити все, що відбувається в класі, навіть якщо це відбувається у нього за плечима.

Софія Петрівна посміхнулася самими губами.

— А я вирішила, що ви шукаєте схожості.

Павлиш не відповів. Він шукав схожості, але не хотів у цьому зізнаватися.

Галаслива компанія курсантів у синіх комбінезонах зайняла сусідній стіл. Комбінезони можна було зняти ще в ангарі, але курсантам подобалося в них ходити. Вони ще не встигли звикнути ані до комбінезонів, ані до пілоток із золотим гербом планетарної служби.

— Щось вони запізнюються, — повторила Софія Петрівна.

— Ні, — Павлиш поглянув на годинник. — Я ж радив вам почекати удома.

— Удома було ніяково. Складалося враження, що хтось зараз увійде і запитає: «А чому ви не їдете?»

Софія Петрівна говорила правильно і трохи книжно, немов весь час у думках писала фрази і перевіряла їх з червоним олівцем.

— Всі ці роки, — продовжувала вона, піднісши келих з лимонадом і роздивляючись бульбашки на його стінках, — я жила очікуванням цього дня. Це може видатися дивним, оскільки зовні я прагнула нічим не проявляти постійної нетерплячки, що володіла мною. Я чекала, поки розшифрують зміст блоків пам’яті того корабля. Я чекала того дня, коли буде відправлена експедиція до планети істот, яких моя бабуся називала трепангами. Я чекала її повернення. І ось дочекалася.

— Дивно, — сказав Павлиш.

— Я знаю, наскільки ви були розчаровані при нашій першій зустрічі, коли я не проявила емоцій, що очікувалися від мене. Але що я повинна була робити? Я ж уявляла собі бабусю лише за кількома любительськими фотографіями, за розповідями мами і за чотирма медалями, що належали бабусі з тих років, коли вона була медичною сестрою на фронті. Бабуся була для мене абстракцією. Моя мати вже померла. Адже вона була останньою людиною, для якої поєднання слів «Надія Сидорова» означало не лише любительську фотографію, але й спогад про руки, очі, слова бабусі. Від дня зникнення бабусі вже минуло майже сто років… Я відчула зв’язок з нею лише потім, коли ви поїхали. Ні, винні в тому не газети і журнали зі статтями про першу людину, що зустріла космос. Причина в щоденнику бабусі. Я почала міряти власні вчинки її терпінням, її самотністю.

Павлиш нахилив голову, погоджуючись.

— І я не такий сухар, як ви вважаєте, молодий чоловіче, — сказала раптом Софія Петрівна зовсім іншим голосом. — Я головний виконавець ролей злих старих у нашому театрі. І мене люблять учні.

— Я й не думав інакше, — збрехав Павлиш.

І, підвівши очі, зустрівся з посмішкою Софії Петрівни. Її втягнуті щоки порожевіли. Вона сказала, піднімаючи келих з лимонадом:

— Вип’ємо за добрі вісті.

Даг швидко ішов між столиками, здалека помітивши Павлиша і Софію Петрівну.