Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

Вона всунула мішок всередину, і, на її здивування, кульки слухняно покотилися в нього. Вона була навіть вдячна їм, що вони так швидко впоралися.

Мішок виявився важким, важчим, аніж кулі з повітрям. Надія тягнула його по коридору, і, незважаючи на холоднечу в кораблі, їй було жарко. І вона задихалася.

І якби вона не була така зайнята думкою про те, як дістатися до катера, вона б помітила ще одного великого дурника, який, певно, охороняв якесь інше місце на кораблі, але, зачувши недобре, коли померла Машина, покотився коридорами відшукувати причину біди.

Надія вже підбігала до катера, їй залишалося пройти кілька кроків, коли дурник, який теж побачив катер і спрямував свій вогненний промінь просто в люк, щоб спалити все, що було всередині, побачив її. Невідомо, що подумав він і чи думав він взагалі, але він повернув промінь, і Надія встигла лише відкинути мішок з кульками.

Але цієї секунди було Долі достатньо, щоб зачинити люк. І наступний постріл дурника лише змусив почорніти бік катера. Вичерпавши свої заряди, дурник застиг над купкою попелу. Відключився. Кульки висипалися з мішка і розкотилися по підлозі.

Дола відчинив люк і відразу все зрозумів. Але він не міг затримуватися. Можливо, якби він був людиною, то зібрав би попіл, що залишився від Надії, і поховав його у себе вдома. Але трепанги таких звичаїв не знають.

Дола загвинтив кришку люка, і катер відірвався від помираючого корабля і понісся до зірок, серед яких була одна, потрібна трепангам. Вони ще не знали, чи вдасться їм до неї дістатися…

Павлиш підняв з підлоги обгорілий клаптик матерії — все, що залишилося від Надії. Потім зібрав у купку кульки. Історія закінчилася сумно. Хоча залишалася маленька надія на те, що помилився, що Надія встигла-таки відлетіти на катері.

Павлиш підвівся і підійшов до холодного, порожнього робота, який, зробивши все, що від нього було потрібно, так і простояв усі ці роки, цілячись у порожнечу. Робот виконував свій обов’язок — охороняв корабель від можливих неприємностей.

— Ти вже години зо дві мовчиш, — сказав Даг. — Нічого не трапилося?

— Потім розповім, — сказав Павлиш. — Потім.

6

Вони сиділи з Софією Петрівною біля самого вікна. Вона пила лимонад, Павлиш — пиво. Пиво було хороше, темне, і усвідомлення того, що його можна пити, що ти знаходишся в простої і до найближчої медкомісії місяці три, не менше, загострювало солодке відчуття невеликого, простимого проступка.

— А хіба вам можна пити пиво? — запитала Софія Петрівна.

— Можна, — сказав коротко Павлиш.

Софія Петрівна недовірливо похитала головою. Вона була переконана, що космонавти не п’ють пива. І була права.

Вона відвернулася від Павлиша і дивилася на нескінченне поле, на химерні на тлі оранжевої заграви силуети планетарних машин.

— Довго щось, — сказала вона.

Софія Петрівна здавалася Павлишеві нудною і правильною людиною. Вона, напевно, чудово знає свою справу, навчає дітей російської мови, але навряд чи діти її люблять, думав Павлиш, роздивляючись її гострий, довершений профіль, гладко причесане і зібране ззаду сиве волосся.

— Чому ви мене розглядаєте? — запитала Софія Петрівна, не обертаючись.