Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

— Я відпочину, а потім тобі допомагатиму.

— Вони намагаються перевести корабель на ручне управління, — сказав їй Дола через деякий час, і голос його долинув здалеку-здалеку.

І тут-таки Дола скрикнув. Вона ніколи не чула, щоб трепанги кричали. Щось трапилося таке, що змусило його дуже злякатися.

Вогники на обличчі Машини гасли один за одним, переблимуючись усе слабкіше, ніби прощалися між собою.

Шипіння з репродуктора перетворилося на слабкий виск, і Дола вигукував якісь окремі звуки, які не могли мати сенсу, але все-таки мали.

— Швидко, — сказав Дола. — До катера.

Чогось вони не врахували. У Машині, що на вигляд підкорилася повсталим бранцям, збереглися клітинки, які наказали їй зупинитися, померти, аби не служити іншим, чужим.

Надія звелася на ноги, відчуваючи, як Дола штовхає її, квапить, але ніяк не могла належним чином злякатися — все її тіло продовжувало чіплятися за рятівну думку: «Все закінчилося, все гаразд, тепер ми поїдемо додому».

І навіть коли вона бігла за Долою по коридору, повз обпалених дурників, навіть коли вони вискочили назовні і Дола звелів їй швидше зносити до катера їжу і якісь круглі, важкі предмети, на кшталт морських мін, допомагаючи їй при цьому, вона продовжувала заколисувати себе думкою, що все буде гаразд. Адже вони здолали машину.

Біля люка, який вів до катера, Надія звалювала продукти і бігла знову, тому що треба було захопити і воду, і ще цих куль, у яких, виявляється, було повітря. І Дола все намагався пояснити їй, але забував слова і плутався, що тепер Машина перестала виробляти повітря і тепло, і скоро корабель помре, і, якщо вони не встигнуть завантажити і підготувати до відльоту катер, їх уже ніщо не врятує.

Два інших трепанги прибігли з капітанського містка, притягнувши якісь прилади, і стали вовтузитися в катері. Вони навіть не помічали Надію — рухи їх були метушливі, але швидкі, немов кожна з їхніх рук — а їх у трепангів по два десятки — займалася своєю справою.

Скільки продовжувалася ця біганина і метушня, Надія не могла сказати, але десь на десятому чи двадцятому поході в оранжерею вона раптом зрозуміла, що в кораблі стало помітно холодніше і важче дихати. Її навіть здивувало, що прогнози Доли збуваються так швидко. Адже ж корабель закритий. Вона не знала, що пристрої, котрі поглинали повітря, щоб очистити і зігріти його, ще продовжували працювати, а ті, що повинні були це повітря повертати на корабель, вже відключилися. Корабель гинув поволі, і деякі його системи, про що також Надія знати не могла, працюватимуть ще довго: місяці, роки.

Надія хотіла було забігти до себе в каюту і забрати речі, але Дола сказав їй, що доведеться відбувати через декілька хвилин, і тоді вона вирішила замість цього притягнути ще одну кулю з повітрям, тому що воно потрібне було всім, а без спідниці чи косинки, без чашок вона обійдеться.

Коли вона тягнула кулю до катера, то побачила на підлозі мішок, сплетений з кольорових дротів. «Господи, — подумала вона, — я ж зовсім забула». Вона добігла до катера, опустила кулю біля люка.

— Мерщій заходь, — сказав Дола зсередини, вкочуючи важку кулю.

— Зараз, — сказала Надія, — одну хвилинку.

— Ні в якому разі! — крикнув Дола.

Але Надія вже бігла коридором до мішка і з ним до скляного куба, де чекали її кульки. А може, і не чекали. Може, вона все придумала.

Кульки з появою Надії розсипалися променями з центру, немов зображали ромашку.

— Мерщій, — сказала їм Надія. — Інакше ми залишимося. Поїзд піде.