Розділ «ПОРОЖНІЙ БУДИНОК»

— Ти навіть ніколи не дізнаєшся, як її звали, — сказав Бауер, коли ми поверталися до катера.

— Байдуже, — сказав я. — зватиму її Крістіною. Я давно хотів познайомитися з дівчиною на ім’я Крістіна.

Насправді мені було дуже сумно, що я ніколи її не побачу. Я пригадав, як давно, років десять тому, я побачив у старому альбомі фотографію готичної статуї, що стоїть в Нюрнберзькому, а можливо, в Кельнськом соборі. Статуя зображала тонку, гнучку, дуже сумну жінку, вродливішої за яку я не бачив. Здається, звали її Ута і померла вона вісімсот років тому. Майстер умудрився виліпити її живі, нервові руки і тугу в очах. Поряд була статуя її чоловіка — ситого, міцного графа. Я впевнений, що він жорстоко поводився з Утою. І кілька днів я мучився безглуздо і бездарно через те лише, що ніколи не зможу захистити її від цього графа, відвезти до Москви або в Луноград, умовити піти на курси біоніків або програмістів, приїжджати за нею після рейсу і везти її до Калькутти, Ріо-де-Жанейро або якогось іншого чудового місця…

— Ми залишимося тут до весни, — сказав капітан. — Я зв’язався із Землею. Завтра сюди вилітає експедиція. Просили нас поки збирати інформацію.

На два тижні, що залишалися до прильоту експедиції, я переселився в місто. Мені нічого не загрожувало в місті, і капітан дозволив мені жити в будинку Крістіни. Бауер посміювався з мене, але часом, якщо ми вимотувалися за день, то досліджуючи підземні гаражі і енергогосподарство, заводи в сусідній долині, то намагаючись пробратися в Сині вежі, що стриміли свічками на околицях міста, він влаштовувався на другій канапі, варив міцний чай, велику пачку якого видав нам Янсон, і за північ ми з ним розмовляли про місто, таке знайоме вже і чуже, поки ми не розгадали його, не зрозуміли його мови.

Портрет Крістіни я поставив на столику біля канапи. А поряд посадив іграшкове біле вовченя, яке взяв у підземному гаражі будинку, з її машини.

Мені часто снився один і той самий сон. Можливо, тому, що я хотів його побачити. Наче я прокидаюся. Ранок. У передпокої чути легкі кроки. Потім хтось входить до кімнати, відчиняє віконниці, сонце вривається у вікна. Я розплющую очі — Крістіна стоїть біля канапи і каже: «Вставай, проспиш все на світі».

Але ранок завжди був сірим, вітряним і безживним.

Поступово планета наближалася до сонця. Стало тепліше. Сонячні промені часом уже проривалися крізь сизі хмари, і тоді на очах осідали замети, стихала на хвилину віхола. І тут-таки знову з люттю кидалася на місто, тільки-но хмарам вдавалося заховати сонце. Гліб Бауер притягнув звідкись гілку з набубнявілими бруньками і запевняв мене, що вона розцвіте до нашого від’їзду.

— Завтра-післязавтра, — сказав він, розлігшись на килимі, — Мозок подужає їхню мову.

— Звідки знаєш?

— Він сам сказав.

— Післязавтра закінчується наша вахта.

— Дарма, прийдуть інші. А нам час братися до справи. Ми не археологи, а моряки. І ще мене бентежать Сині вежі. Хотів би я дізнатися, що в них заховано. Це єдині споруди на планеті, які нам так і не вдалося відкрити.

— Відповім твоїми ж словами: прийдуть інші. Адже ми не археологи, а моряки. До речі, а раптом люди переховувалися в них?

— Питаєш, а сам знаєш, що нісенітниця.

— Гаразд, це я так. Чай пити будеш?

— Зараз поставлю.

Але він не встиг цього зробити. Увімкнувся динамік, і капітан сказав:

— З екватора йде тепла хвиля. Години через дві у вас почнеться чортзна-що. Такої бурі ми ще не бачили. Катер надійно схований?